Кожна країна, як і людина, починає своє життя із самовизначення. А наша? Не слухати. Не бачити. Тільки коритись. Нещодавно в одному з подільських сіл я ненароком втягнулася в дискусію. Літня жіночка, яка співає в церкві, обурювалась: «А це вже що робиться на білому світі: навіть Псалтир хочуть на українську перевести!» Знаючи безперспективність подібних суперечок, я все одно не втрималась: - І що ж у цьому поганого? Ми з вами якою мовою розмовляємо? - Ну, по-українськи. - І чому ж вона не годиться для молитви? Всі інші придатні, а українська – ні? Адже сам Ісус Христос після  чудесного вознесіння  обдарував  своїх апостолів знанням різних мов - аби проповідували ними християнство. Сказано ж: коли людина молиться чужою мовою, вона молиться тільки устами; лиш рідною  молиться серцем. Співрозмовниця замахали руками: - Нічого більше не кажіть! І слухати не буду! Я розсміялась: - А, може, я б у чомусь погодилася з вами чи й підтримала вас? А ви – і слухати не хочете! …У 90-х роках минулого століття, коли СРСР розсипався і Україна Божою волею стала незалежна, якийсь час говорилося про перехід церкви в Україні на богослужіння українською мовою. Та – чи священикам було ліньки перевивчати всі молитви, чи Москва передбачливо відклала це питання на колись, поступово підмінюючи церковнослов’янську російською, чи просто ніхто нічого насправді не вимагав – та все тоді залишилось як і було. А наразі знову набирає загрозливих рис єдиного і неділимого «руского міра». Цей войовничий «мір» проникає в серця людей іконами нового святого російської церкви – останнього російського царя Ніколая Второго, вкрай небезпечними для єдності країни заявами одного з церковних патріархів: «Львов – это наша Чечня», церковними ходами по вулицях українських міст із гаслами «За веру, царя и Отечество» (!?). Та найсумніше, що він не зустрічає опор...