Я чувствую себя ущербным человеком, ущербным - для всех. Я хотел бы убежать от людей куда-то в лес и жить там, - Да! именно так, - жить в лесу, в доме без света и отопления. Не курить этих дешевых сигарет.  Вообщем забросить все: жить примитивно. Питаться тем что дает природа. Ходить босиком, в старой еще советской одежде, а еще лучше голышом. Чтобы согреется топить в печке. Читать одну  и ту же книгу, а когда она надоест – сжечь ее и написать другую. А еще я хочу ложиться зимой на мох, который растет у источника, в лесу, где-то между деревьями, названия которых я забуду. А ночью смотреть в небо, на звезды и месяц… не чувствуя своего дыхания. Не чувствуя себя – тела, в котором заточена душа. И ХОЛОД! Настоящий холод русской зимы. Чтобы, а ж до костей.… И МОХ!.. Много пушистого, со снегом… Со временем закрывая глаза, видеть странные сны, в которых вот так просто можно было улететь, как птица – но без крыльев. И садиться на кончики веток, которые подпирают тучи, и держать их руками, чтобы они не убежали дальше ибо зимой такие хорошие облака… А утром кричать, - не важно что… лишь бы кричать, а потом забывать те слова, которые хотелось запомнить здесь - между людей. Я мог бы стать другим, совершенно свободным человеком: без цели  в жизни, без знаний. Я не включал бы телевизор и не смотрел новости. Рисовал бы сосновой веточной на грунте что бы вода (после дождя) смывала все… И КАМНИ! Много! Разной формы и величины. Большие и меленькие, - чтобы я мог садиться на них и петь. Немые свидетели моего таланта и голоса. А ВЕСНОЙ… Первым увидеть птиц которые возвращаются на родину… и глаза… медведя, когда луч теплого солнца только-только заглянул к нему в берлогу. Вот оно – ощущение свободы. Вот – течение жизни. Вот что дает смысл. Лишь время – словно свеча – горит и тает. Но не здесь, а там где я...

Ми виїхали близько другої години ночі, аби зустрітися з ним. Чотири години їзди в сторону Карпат і, біля печерного монастиря черга – з десяти чоловік. Мимоволі оглядаємось – нічого особливого непомітно, лише – вхід  видовбаний у скелі і старенькі двері покрашені в зелений колір. - Він ще не приймає! – чуємо шепіт бабусі – Молиться! Ранок. Туман розсіюється. На лінії неба і вершин гір проглядаються контури дерев, а між ними рух людини. Стає зрозуміло – то Він. Монах йде повільно тримаючи в руках оберемок дров. Дід одягнений у стару фуфайку, на голові шапка з синьою полосою. Він не підходить до нас, а спускається в ущелину. Через кілька хвилин відкриваються двері його катрашки (кухні) і він здоровається, потім вибачається, говорить, що хотів спочатку нагріти буржуйку, а то трохи холодно. Він ніколи не називав свого імені. Його міміка скупа на посмішку. Кажуть, він розмовляє з Богом, і… … він цілитель.- Хотів допомогти собі, знайти щось давно втрачене в середині власної душі, а знайшов Віру…і вона тут…  -  підкидає дрова у залізну пічку. В приміщені майже нічого з побутових предметів немає. Єдине, що виділяється – це ікона Божої Матері, яку монах дістав з-за пазухи і поставив на «своє місце». Він завжди носить її з собою, тому що без неї не може. - Вона зігріває, дарує тепло, яке описати словами не можна. І, це тепло в середині – говорить він, а в очах (у зморшках навколо них) читається доброта – Навіть, не знаю коли вперше відчув це… просто прокинувся одного ранку і зрозумів, що потрібно йти. Не збираючи речі Він просто вийшов з дому. «Босими ногами ступаючи по росяній траві я повільно пішов куди очі дивились. Дивно! Але вже тоді я знав, що не повернусь додому. Я дійшов до найближчого храму двері якого мені відразу відкрилися, але в середині я не відчував присутності Бога. Мабуть, його там не було». Він опустився на кол...