Гаряча тема:
- Війна
В моїх руках сила і вона – це Марсів меч. Його лезо виблискує на фоні небесного світила і видає страх мого противника, який стоїть на колінах чекаючи страти. В його очах я читаю страх… Я можу прочитати думки, але не хочу… Мені їх попросту не треба. Він знає хто я. А я – хто він. Ми гідні один одного. Ми стоїмо на горі, тільки він на колінах переді мною. Він визнає мою силу і благає одного – ЖИТТЯ. Моя сила – меч. Його – думки, саме тому я їх не читаю. Він смертний. Я теж був колись… ще до того як став таким. Страх. Він виказує людські думки. Вони – над землею. Вони тут – у моїй голові. Це вони не дають мені вбити свого ворога, тіло якого вітри підтримують над землею пускаючи запахи його плоті мені в ніздрі. Він боїться. Я відчуваю це. Ворог шепоче: - Вбий! – а у очах страх. Він не хоче цього. Поруч нього я відчуваю себе живим. “Лише з часом приходить пізнання того, ким ти є насправді”. Я давно не чув людських слів. Я не наважуюсь заговорити тому, що це і є моя смерть. Мені вистачає думок. Його думок. Вони пожирають моє визнання ницості людського буття. - Вбий! – його очі відчувають мою слабкість. Я дивлюсь на його сліпі, майже білі кришталики і відчуваю силу. Його силу. Вічність мовчить. Я стискаю рукоятку меча і ось, нарешті, здіймаю його над головою. Він усміхається. Він радіє. Але чому? Повільно я занурюю лезо у його шию. Кров стікає по худому тілі, а потім капає на пил. - Знаєш де ми? – питає ворог. Я мовчу. - Поглянь собі під ноги… Кров підступає до підошов моїх сандалів. - …Вона змиває силу твого роду. Ти зрадив себе: вбивши того, хто дав твоєму єству тіло… Ти зрадив… І він сміється. Кров капає на землю і згортається на поверхні долу. - Я знаю чому ти боїшся говорити. Твої слова – ніщо. Твоя віра - хибна. Ти взагалі ні у що не віриш. Ти той, що залишить світ в пелені прохолодної пустки, яку ти народиш. Лезо ро...