Хтось говорив, що все можна от так ось просто: взяти і покинути, а одягнувши свої крила зірватись з вежі не боячись упасти на дно прірви і, якщо пощастить, знайти свою волю. Але то тільки слова. Тут вони не значать нічого… Пам’ятаєш як нас вели сюди? Сходи. Все сходи. А потім замок “щолк” і кінець. Тільки небо над головою. Роби, живи як хочеш? Світ навколо, здавалося б, вільний – ти бачиш подібних собі, розмовляєш, а доторкнутись, попросту, не можеш. Не дають. Немає сили і можливості. Ні! Це не клітка. Тут можна жити, радіти, сміятись, врешті-решт переживати все те, що було таким банальним на землі. Усе навколо тільки для нас. БЕЗМЕЖЖЯ… ГОРИ… ХМАРИ… Все для таких як ми. Але як доторкнутись, відчути це? Ми заточені на Олімпі тієї свободи за яку так багато померло наших… Ми там де хотіли бути завжди. ГРОШІ НЕ МАЮТЬ ЗНАЧЕННЯ. Вони такі, якими були завжди. Але для нас… Ні! Ми не на землі. Ми відмовились від свого багатства  пішовши по стезі, яка привела нас сюди. Ми були людьми, а зараз… Де наші душі? Куди зникли вони? Невже ці трони на верхах веж наша в’язниця? Невже так і ніколи ми повернемось у наше простецьке, земне життя. - Колись я був хліборобом. - А я поетом… - А я пасічником… …і перечислюють свої професії.  І їх безліч. Передзвін слів створює потік свідомості й пам’ять породжує уривки з наших минулих життів. - Погляньте, це мій син. - Дивіться донька. - Брат. - Мама, тато… Кожен по-своєму сумує за втраченим. Хтось сміючись плаче. Хтось сумно дивиться в небо. Хтось згорнувшись клубочком засинає. А мені немає за чим сумувати. Я завжди був сам. Один. Я жив думкою про помсту. Я добився свого. Я звів свої земні рахунки. І ось я тут. На вежі мене ні хто не тримає. До мене не ідуть у снах рідні, друзі. Їх просто не було. Сльози висохл...