Над містом сходило сонце. Я стояв на вершині хмарочосу і дивився на рожеву гладь неба. Сто двадцять метрів над землею… Цікаво, скільки це поверхів? А люди, як мурашки – нікчемні та малі. Сьогодні я вище усіх. Мої крила тремтіли від пронизливо – холодного вітру. Я знав, що з кожною наступною миттю буде важче іти на Вершину Духу, про те намагався не зупинятись і не озиратись і, тим більше, не дивитись на своє темне минуле. Я – Янгол. Навіть не знаю чому, але ангел світла. У мене білі крила, мій одяг світлий і це кільце над головою – як воно мені заважає, - в принципі могло б бути гірше. Я міг би служити темряві. Я взагалі не любив світла, але я - Янгол. Часом мені здається , що я не той ким би мав бути. Мені чогось не вистачає. Саме тому я тут. Світає. Я присідаю на край даху; звісивши ноги – гойдаю ними. Так! Мені добре, але чогось не вистачає. Я глибоко вдихаю ранкову туманну прохолоду і мені здається, що – ЖИВИЙ. Озирнувшись бачу, як тіні хмар підкрадаються до мене ховаючи дерева у морок, але ж вони малі, вони проти мене – ніщо, вони лише дерева. Моє тіло огортають мурашки і я лечу. Я не чую крил. … А може їх у мене немає? Як? З кожним разом я все чіткіше бачив їх. Я навіть… торкався пір’їнок. А може  то омана? У якусь мить мені стає зрозуміло, що все не так. Крил у мене ніколи не було і не буде… Я падаю… Секунда… Одна – друга… Що це? Я відчуваю як щось підносить мене догори. В думці лунає: - Крила! А голос з небес каже: - Лети! Як добре розуміти, що ти Янгол, і не потрібно в цьому сумніватись… 8. 11. 2005. ...