Так багато лишилось несказаного... Так багато лишилось не зробленого... Ось так ось відносять роки в свою безвість життя людини чиї думки, плани, ідеї колихали ваги уяви творчої інтелігенції, еліти тоді ще Радянського союзу і світу... Уявіть собі людину, яка продовжила справу Олександра Довженка, піднявши на новий щабель українське поетичне кіно. Тіні Параджанова ще й досі блукають в кінематографічному світі спалахуючи в уяві молодих режисерів... Ну хто не знає фільми „Тіні забутих предків”, „Колір граната”, „Легенду про Сурамську фортецю”, „Ашік-Керіб”? Всі вони картини особливі, побудовані на звичаях народу і не важливо якого: чи то грузинського, вірменського, чи то українського або азейбаржанського. Параджанов майстерно будував характери, колорити, стилі своїх фільмів. Як говорив сам Параджанов: - У мене три батьківщини: я народився в Грузії, працюю на Україні, готуюсь померти у Вірменії. Режисер був закоханий в Київ. Після приїзду на початку 1950 років у місто, воно стало початком його блискучої карєри. Тут він познайомився зі своєю дружиною киянкою Світланою Щербатюк. Тут у нього народився син – Сурен. Ту до нього прийшла всесвітня слава і в цьому ж місті йому „обрізали крила”. Коли з премєрою „Тіней забутих предків” у 1964 році визнання, як режисера, постукало до нього у двері (нагадаємо, що фільм отримав двадцять вісім фестивальних нагород із усього світу). Тодішнє правління студії Довженка заборонило після багатьох комісій та редакцій, постановку нового фільму „Києвських фресок”. Так! Це був початок цькування владою визнаного світом режисера. Трагедія митця, крик його душі яскраво ілюструють рядки з його листа секретареві ЦК КПУ Овчаренку Федору Даниловичу: „Я ні на що ненарікаю і нічого не прошу. Я просто хочу запитати... Здавалося б керівництво української кінематографії мало б бути зацікавлене в тому, щоб „розвинути успіх&r...