20 років тому український народ вибрав для України складний шлях до незалежності Трохи спогадів - Голосуйте за Цолновола! – так 1 грудня 1991 року проводжала нас на виборчу дільницю наймолодша донька. Старші ще спали – а їй, п’ятирічній і дуже політично підкованій, нетерпеливилося дати батькам напуття, кого обирати Президентом – бо ж раптом щось наплутають і зроблять не так. Та ми були слухняними батьками - й проголосували за В’ячеслава Чорновола. Таких, як ми, виявилося в Україні близько 25%. Ще кілька відсотків отримали на виборах Левко Лук’яненко та Ігор Юхновський (демократи й тоді не вміли об’єднуватися). Але переважну більшість голосів здобув на той час Голова Верховної Ради Леонід Макарович Кравчук – і став першим українським Президентом. Такий результат був передбачуваним. Україна і тоді була дуже різна за політичними вподобаннями. Кравчук насамперед був вибором номенклатури, яка майже вся як один перейшла в уже проголошену незалежною Україну  з СРСР. Але він був і реальним вибором більшості українців - як завжди, обережних, розважливих і поміркованих, звиклих слухатися влади і, основне, свого внутрішнього голосу, який лякав безперестанку: «Тільки б не було війни». Для них Чорновіл був страшним бандерівцем і тюрмаком – дарма що саме він і такі, як він, насправді, ціною власного життя і здоров’я, боролися за незалежність України, якій того ж таки дня, на всенародному референдумі, 90,3% виборців сказали «Так!». Ті вибори наприкінці 1991 року наче запрограмували наше майбутнє. Ні, не так. Вони випукло показали, яким воно буде: зітканим з парадоксів, маніпулятивним з боку влади і тупо роз’єднаним у демократичному таборі – за, як би це м’якше сказати, мовчазного потурання народу. Бо хіба не парадокс: учорашні компартійні лідери, що до останнього були вірними холуями Москви, як тільки відчули небезпеку опинитися під  руїнами імперії, негай...