Це було схоже на ритуал. Дід чекав цього майже тиждень. Він діставав з сараю холодник і ставив його на стілець. Мене завжди дивувала його структура. То була каструля на двадцять літрів води. Без дна. Замість нього цементна заливка. Потім трубка закручена мов пружина. Дід брав дерев’яного патика, який стояв за котлом і йшов у хату до грубки біля якої стояло три бочки. Він колотив їх по черзі. «Пробуй!» - казав він мені. Я сунув свої дитячі пальці у брагу, яка мов радянське шампанське іскрила і плювалась бульбашками. «Як виграла?» - усміхався дід. У його посмішці було щось добре. Махаю головою: ні! - А ця? Дивлюсь на її шипучу поверхню. - Не-а. Дід показує мені третю бочку. - Вона! – шепочу я. чесно кажучи не знаю: вгадав чи ні, але дід починає цідити її через шлангу у відро. Шипить! Я стою і радію. - Борис! – кричала бабця з порогу будинку. Він не відповідав. «Нас немає! Іди скажи» - після слів старого я біжу у веранду ступаючи босими ногами по дерев’яній підлозі. Кажу: «Нас немає». Баба Неля усміхається. За її спиною клубами піднімається холод. На підошвах галонів грудочки снігу. Зима. Бабця заходить у веранду закриваючи за собою двері. У її руках бачу тюльку. «З магазину! А картошка вже почті готова». Разом заходимо у хату. В пічці потріскуючи горять дрова. «Добре, що прийшла, зараз на вогонь поставимо». Сковорідку в сторону, її місце займає каструля з брагою. Дід обмазує тістом щілини між кришкою і вушками оцинкованої посудини. трубкою з’єднує з холодником в якому вже лежить лід. Ми цілий ранок оббивали сосульки зі стріх. Дід говорить: ГОТОВО! СКОРО БУДЕ КАПАТИ. День тільки розпочинався. На дворі сніжило. Я дивився у вікно і бачив білі пухова покривала засніжених дахів сусідських будинків. - Пішли! – говорить дід. Я біжу до бабусі. Прошу її щоб одягнула. Мені всього чотири роки і я сам не можу закутатись в шарф, застебнути кожуш...

    1 [я заплющу очі, щоб уявити те, як повертатимуть додому. відчуваючи потоки вітру, і, прохолодну землю, я зроблю крок босими ногами, по осінній зволоженій (пожовклій) траві, щоб не поспішаючи зануритись у мряку листопада і зникнути так, як зникали ми тоді… коли були дітьми]   Лише тут вдома може бути таке повітря…   2. [це подібне до тексту, який ти читав не один раз, але час-від-часу повертаєшся до нього. насолоджуєшся кожним словом, буквою, паузою… смисл і без того зрозумілий – тепер головне відчуття]   [зробиш крок… не порушивши течію життя того, що покинув давно. дивно! але речі пам’ятають усе. вони ніби розмовляють з тобою коли розуміють: «це він. інший, але –він.»]   …і те, що здавалося забутим знову оживає.   3. [хапаючи поглядом людей вглибині горизонту, у їх не чітких фігурах захочеш угледіти знайоме обличчя. і очі навпроти, розглядаючи тебе, з цікавістю аборигена, ніби питатимуть: «хтось знайомий, але хто?». лише зморшки на обличчі діда (від усмішки) видаватимуть радість – ВПІЗНАВ? а на губах ніби сльози: «так багато часу пройшло»]   ...