ye-logo.v1.2

Володимир литвин: тільки він потрібен Україні?

Економіка 1339
Фото: Оля

Володимир Михайлович Литвин народився 28 квітня 1956 року в селі Слобода-Романівська Новоград-Волинського району Житомирської області в селянській родині. 1978 року закінчив історичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. До 1986 року працював помічником ректора цього вузу, навчався в аспірантурі, викладав. У 1986-1989 роках – начальник управління Міністерства освіти. У 1989-1991 рр. – в апараті ЦК Компартії України. У 1991-1994 рр. – викладач Київського університету імені Т.Шевченка. З липня 1994-го – помічник Президента України, з вересня 1996-го – перший помічник, з листопада 1999-го – Глава Адміністрації Президента України.

Під час парламентської кампанії 2002 року очолив провладний виборчий блок “За єдину Україну!” Набравши всього 11,81% голосів, блок однаково зумів разом з СДПУ(о) і мажоритарниками сформувати парламентську більшість, а В.Литвин був обраний Головою Верховної Ради України.
2004 року В.Литвин очолив Народну аграрну партію, згодом перейменовану в Народну партію. На виборах 2006 року з результатом 2,44% вона залишилася за бортом Верховної Ради України. Знову стала парламентською після дочасних виборів 30 вересня 2007 року (3,96%). 9 грудня 2008 року В.Литвин вдруге обраний Головою ВР.
Заслужений діяч науки і техніки України (1998). Лауреат Державної премії України в галузі науки та техніки (1999). Герой України (грудень 2004 р.).
Що б там нині не говорили однопартійці Володимира Литвина про його тривалі сумніви й терзання з приводу, йти чи не йти на президентські вибори, особисто для нього ця дилема, напевне, була вирішена ще у важкий рік поза Верховною Радою. Ну не може людина, що фактично була у владі (різних рівнів) завжди, відмовитися від неї. І точно так, як руйнація Компартії у 1991-му спонукала Володимира Литвина шукати інші шляхи до найвищих вершин влади, поразка в березні 2006-го змусила його змінити арсенал засобів у боротьбі за неї, жадану. Литвин-миротворець, академік та інтелігент, яким він був (чи намагався бути) до 2006-го, у виборчій кампанії-2007 став агресивним і нещадним до конкурентів, “загризаючи” їх так само, як це робили інші пошукувачі найтеплішого місця під українським політичним сонцем. Навіть зовнішність його в той час змінилася: практично зникла з обличчя тиха чаруюча посмішка, що завжди не лише його прикрашала, а й примиряла Литвина з опонентами.
Що характерно, до того невластиві Литвину натиск і жорсткість аж до жорстокості настільки шокували суперників, що вони майже перестали використовувати  в боротьбі проти нього давній компромат: негарну історію з плагіатом (2002 року Литвина звинуватили в тому, що стаття “Громадянське суспільство: міфи та реальність” слово в слово переписана з роботи американського вченого Томаса Каротерса; щоправда, це не зашкодило Володимиру Михайловичу, починаючи з 1994 року, видати 50 томів своїх наукових праць – практично по 3 книги щороку – і це за колосальної завантаженості державними справами) і навіть звинувачення майора Мельниченка в причетності Литвина до вбивства Гонгадзе.
Сьогодні Володимир Литвин у складі всієї владної обойми йде у президенти. Чи вірить він у свою перемогу? А чому б ні? Найдосвідченіший з усіх кандидатів вітчизняний політик, він чудово читає між рядками соціологічних досліджень і бачить, що його нинішній низький рейтинг має можливість зростання: адже понад 50% електорату досі не визначилися, за кого голосуватимуть. Отже, він має шанс їх переконати. І можливості для цього має також.
Насамперед, чільна посада дає йому певний владний ресурс. І не стільки безпосередньо адміністративний вплив, скільки значні фінансові можливості: в нас чимало охочих прислужитися чинному високопосадовцю в обмін на певні преференції вже сьогодні. Окрім того, після Помаранчевої революції саме в його партії знайшли своє місце вже на той час колишні чиновники й бізнесмени від влади, які за часів Кучми зуміли назбирати зазвичай записаний на родичів солідний капітал. За час поза фактичною владою їхня жага до неї та її можливостей не зникла, а, навпаки, загострилася. Тож, із їхнім досвідом, зв’язками та коштами, вони наразі складають найпотужніший двигун виборчої кампанії, могутньо й цілеспрямовано підтримуючи, підштовхуючи і під’юджуючи свого кандидата до рішучих кроків. Навіть палітра кампанії помінялася з мирного зеленого на активний жовтий колір – ще й із червоною лінією, що підкреслює категоричність намірів і дій.
Щоправда, такий склад команди і саме політичне минуле кандидата – це лише з одного боку позитивний капітал. З іншого – це ті гирі, що назавжди можуть відлучити Литвина від реальної політики. Адже він однаково в очах виборців – представник старої влади. Понад те – плоть від плоті ще попередньої, тобто кучмівської, команди. Попри все сьогоднішнє розчарування «помаранчевою» парою – Ющенком та Тимошенко, народ втомився не лише від них, а й від Януковича і Литвина також, бо вони в його очах – «усі однакові». Електорат прагне нових облич – хоч іще толком не розрізняє їх серед нових кандидатів. І Литвин у це нове коло, хоч як хоче, та все одно не вписується.
Та в нього і в його політичної сили напевне ж є й інші причини вступати в таку дороговартісну й складну виборчу кампанію. Адже навіть не перший, але солідний, результат дасть можливість торгуватися з переможцем, розраховувати на майбутні дивіденди у вигляді посад тощо, претендувати на локальні перемоги на місцевому рівні – тобто й далі перебувати серед важковаговиків української політики. Тим паче, що досі весь шлях Литвина демонструє дивовижне вміння завжди бути у владі, якою б ця влада не була. І, якою б ця влада не була, безперестанку клястися у своїй відданості народу.
З’їзд Народної партії 20 жовтня ц.р., який висунув Володимира Литвина кандидатом у президенти, підтвердив вищесказане. Насамперед він – понад 8 тисяч учасників, пряма годинна трансляція на трьох телеканалах – продемонстрував фінансові можливості партії. Троє із п’яти представників народу, що пропонували кандидатуру Литвина, говорили російською, що свідчить про орієнтацію кандидата і на новий електорат, і на певні програмні зміни. Першим запропонував кандидатуру Литвина у президенти його... помічник. Це мимоволі нагадує про рух самого Литвина: з непублічної ролі ”сірого кардинала” на вершину вітчизняної політики його виштовхнув шеф – тоді ще всемогутній президент Кучма. Підсумовувала висунення землячка Литвина, символізуючи його вірність селу і людям. А вже непідробне хвилювання і сльози кандидата завершили цю ідилічну картину єдності з народом.
Тож Народна партія може констатувати вдалий початок кампанії. І далі працювати на результат.



Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую