ye-logo.v1.2

До школи у… панський маєток

Історія 5949
У маєтку, який  був закладений у 1825 році, нині знаходиться школа
У маєтку, який був закладений у 1825 році, нині знаходиться школа. Фото: castles.com.ua

Школярі села Водички Хмельницького району навчаються у палаці Вільгельма Залеського, збудованому майже двісті років тому за проектом краківського архітектора.

Про пана Залеського у Водичках й сусідніх селах знають усі. Ще б пак, кожен корінний житель свого часу ходив гризти граніт науки до його маєтку, ганяв м’яча його полем, чи бігав парком. Особливо сміливі, навіть, спускалися у підземелля й блукали звивистими підземними лабіринтами, які розповідають, ведуть аж до Гвардійська.

Нині тут навчаються їхні діти, а також школярі з сусідніх Чабанів, Данюків і Хоминець. Частину приміщення відвели під дитячий садок. «Маєток був закладений Залєським у 1825 році, – розповідає вчитель історії Водичківської школи Петро Чорний. – Звісно будував він його не сам, робили це за нього місцеві майстри. Архітектора замовили з Кракова, тож і ліпка, яка в багатьох місцях й нині збереглася, теж краківська. Сам Вільгельм жив у Чорному Острові, тому в маєток навідувався рідко. Шкода, що у жодному архіві ніяких документів про це помістя не збереглося, тож залишається лише здогадуватися, яким воно було майже два століття тому».

Як розповідає Петро Васильович, до 1917 року тут була церковно-приходська школа, але у 1925 році її закрили, натомість відкривши початкову школу. Остання проіснувала до 1931 року, потім теж була закрита. Замість неї відкрили «семирічку» й колгоспний університет самодіяльного мистецтва. «Це був перший такий університет на всю Україну, – каже вчитель. – У нас досі зберігаються музичні інструменти тільки полагодити їх треба, бо час не лише на панську будівлю, але й на них наклав свій відбиток. З 1938 до 1966 року у приміщенні був дитячий будинок».

Задля зручності пана палац його будували таким чином, аби Вільгельму ніколи не доводилося повертатися назад: лише вперед і – вперед! Усі кімнати й кімнатки були сполученими між собою. Нині багато ходів-виходів замурували, окрім того, звели коридор, йдучи яким, направо й наліво трапляються двері у шкільні аудиторії. Звісно, у приміщенні неодноразово робили ремонт: добудовували, перебудовували, фарбували, клеїли шпалери, зірвали паркет, накинули «шубу» на зовнішні стіни, але дещо «панське» залишилося у майже первозданному вигляді. Це грубки, своди, низькі стелі у переходах й високі пороги між кімнатами, не знаючи про існування яких, так легко перечепитися і простягнутися на підлозі. У багатьох місцях й досі збереглася тогочасна ліпка, причому у кожній кімнаті вона інша. І, хоча нам на перший погляд це здається незвичним і, навіть, чимось казковим, але школярі вже звикли до того, що вивчати хімію і фізику їм доводиться у колонній залі, займатися фізкультурою – в оранжереї, а вчити історію – у кімнаті, з вікна якої простягається такий мальовничий краєвид зі ставком, що всидіти у ній важко… А ще тут прекрасна акустика, педагогам дуже рідко доводиться щось двічі повторювати учням.

«Такі гарні місця для балконів пан вибрав не випадково, – каже Петро Васильович. – Ви лише погляньте, яка краса, і це не зважаючи на те, що від колишнього парку майже нічого не залишилося».

Коли ж взимку все замітало снігом, і пан відчував гостру нестачу тепла й зелені, він відправлявся до своєї оранжереї. Температура у ній, за винятком власне самої кочегарки, яка знаходилася у під нею у підвалі, була найвищою у маєтку (від кочегарки під підлогою розходилися труби, які обігрівали й решту кімнат). Тут цілісінький рік цвіли квіти і співали пташки у клітках.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую