Цей день в історії Хмельниччини: 17 червня

185 років тому в червні в Ярмолинцях почав проходити один з найбільших подільських ярмарків – Петропавлівський. З часом отримав значення регіонального. Це був найбільший щорічний ярмарок, який проводився у XIX столітті у Подільській губернії. Мав статус першої, найвищої категорії ярмарків. Ярмарок проводився влітку, проте джерела містять різну інформацію про дати його проведення. За однією - з 29 червня до 5 липня, згідно іншої — з 15 червня по 1 липня.

Спочатку місцем проведення Петропавлівського ярмарку було містечко Тинни Ушицького повіту. В 1835 році ярмарок перенесли до Ярмолинець. Це сталось за сприяння графа Адама Івановича Орловського. Офіційно ярмарок тривав тиждень, хоча насправді цей період був збільшений до 1 місяця. Ярмарок відвідували купці з Санкт-Петербургу, Бару, Кам'янця, Балти, Нижнього Новгороду, також приїжджали з середньої Азії та Західної Європи. Петропавлівський ярмарок сприяв економічному розвитку Ярмолинець. Загальна кількість купців становила приблизно 500 осіб. Вони привозили товарів на суму до 3,2 мільйона карбованців.

Родина Орловських отримувала з цих торгів щорічно до 20 тисяч карбованців чистого прибутку. З 1840-х років по 1880-ті роки площі міста розширювались задля проведення цього заходу. На ярмарку продавали та купували карети, які були виготовленні в Австрії, текстиль з міста Лодзь, різні побутові речі та шкіряні вироби. Серед розважальних заходів були кінні змагання. Під час проведення заходу місцеві жителі здавали в оренду своє житло для купців, а самі жили у допоміжних спорудах. Так діяли не тільки мешканці Ярмолинець, але й жителі навколишніх сіл — Писарівки, Грабина, Боснячини. Такій великій кількості людей не вистачало води у колодязях, тому кварту води почали продавати за 1 копійку.

Через проведення ярмарку у Ярмолинцях відбувалось будівництво нових готелів, ресторанів, шинків. Будівельні матеріали привозили з каменоломні «Безодня» с села Сутківці, а пісок привозили з села Грабина. Через це у селі утворилось провалля, глибина якого більше ніж 30 метрів.

В перший час після організації Петропавлівського ярмарку в Ярмолинцях не вистачало різних майстрів — каменярів, теслярів, столярів, ковалів. Граф Адам Орловський почав шукати їх у Польщі. Він пропонував майстрам гарні умови, в обмін на їх переїзд до Проскурівського повіту і роботу на цих землях. Граф Орловський допомагав матеріально, надавав землі та піклувався про житло та роботу цих людей.

Окрасою Петропавлівського ярмарку ставали кінні торги. Щоярмарку тут продавали близько двох тисяч робочих та спортивних коней. Саме тоді було створене і «Ярмолинецьке товариство любителів коней», яке очолював подільський губернатор. Він частенько навідувався на ярмарок, і, кажуть, особисто слідкував за тим, щоб про тварин добре дбали, вчасно їх годували та напували. А деяким ярмолинецьким коням ще й пощастило бути зафіксованими на картині Франца Рубо.

Виставка в Ярмолинецькій центральній районній бібліотеці до ювілею Франца Рубо в нашій бібліотеці оформлено книжково-ілюстративну виставку «Історія однієї картини». Фото: biblioyar.at.ua

Не секрет, що саме картина «Вулиця в Ярмолинцях», яку він написав в середині 80-х років ХІХ століття, вивела майстра на широку дорогу визнання. На картині автор зобразив чудових коней. Тоді Рубо присудили академічне звання, а саму картину виставили на продаж за 2 тисячі рублів. Де нині зберігається полотно – невідомо. Знаходимо відомості лише про сам факт, зафіксований в мистецьких збірниках.

Валерій Дячок, кандидат історичних наук, доцент Хмельницького національного університету у статті «Історична постать Устима Кармалюка у світлі архівних джерел» на підставі архівних документів уточнює справжні обставини діяльності відомого подільського розбійника Устима Карманюка (Кармалюка). Зокрема, про те, що 14 червня 1823 року Карманюка відправили до Сибіру. Єдиним джерелом, яке дозволяє відтворити життя на засланні, є власні показання, датовані 17 червня 1827 року. Він повідомив, що перехід до міста Тобольська тривав майже рік (ймовірно, до березня – квітня 1824 року). По прибутті Устима призначили на роботу на винокурний завод у місті Ялуторовськ. Попрацювавши три місяці, він здійснив невдалу втечу, після чого був переведений до мідяного заводу. Однак там затримався лише на тиждень, знову втік і попрямував на Поділля. Втеча Устима Карманюка могла статися в червні – липні 1824 року. Принаймні, за його показаннями в Летичівському повітовому суді у червні 1827 року з моменту втечі до прибуття в Київ минув рік. Тут Карманюк придбав пару коней з возом і певний час чумакував між Києвом і Бердичевом. Припускаємо, що до Києва він дістався не пізніше травня – червня 1825 року, бо з його свідчень, з моменту прибуття на Поділля минуло два роки.

З подіями та перебігом гайдамаччини на Поділлі у XVIII столітті пов’язаний епізод, який потрапив до книги протоколів (чернеткових записів) кам’янець-подільського каптурового суду (що діяв у часі безкоролів’я) за 1734 рік. В записі, датованому 17 червня, князь Валеріан Корибут зі Збаража Воронецький, полковник королівських військ, підстароста й суддя Кам’янецького ґродського суду (можливо, це йому належав будинок у Кам’янці-Подільському, про який згадує люстрація 1734 року), орендовний посесор міста Плоскирова скаржився на селян із Плоскирівської волості, котрі, нібито втікаючи від московського та козацького війська й переховуючись на його току, спалили належну орендареві житницю.

У 1652 році 17 червня Богдан Хмельницький звернувся з листом до кам’янець-подільського магістрату та керівництва залоги з вимогою здати місто. Він писав, що це для городян обернеться меншим злом "бо ми, побачивши вашу схильність і покірливість, не проливатимемо вашої крові". Отримавши відмову Богдан Хмельницький розпочав наступ на місто. Та тривав він не довго. Річ у тому, що околиця Кам'янця через голод 1650 року та епідемію чуми була спустошена. Тому потрібного армії продовольства знайти було важко. Легенда розповідає, що козаки навіть воду пили зі Смотрича. Від річкової води вони стали хворіти. Тоді Гетьман промовив: "Я курники не люблю брати, тим паче польські. Інша справа - у чистому полі славу й волю здобувати". І відступив від міста. В цей час, на старій коняці прискакав хлопець і розповів, що бачив, як рано-вранці Божа Матір прихилилася до скелі, а там, де вона молилася, - джерело пробилося. Закликав козаків повертатися, що Божа Матір водою сили подвоїть. Проте Гетьман вирішив: "Ще не настав наш час".

У 1866 році 17 червня своїм указом Російський цар Олександр ІІ скасував Кам’янець-Подільську дієцезію і приєднав її до Луцько-Житомирської. Кам'янецьке єпископство було ліквідовано. Тодішній Єпископ Антоній Фіалковський залишив місто.

17 червня 1915 року зенітні гармати подолянина Франца Лендера вперше випробували у бою. Перші чотири зенітки встановили на автомобілях і відправили на фронт у складі 1-ї автомобільної зенітної батареї, яку очолив капітан В.Тарнавський. Під Варшавою батарея збила перші два німецьких літаки, і як велике досягнення відзначалося, що гармати вразили ціль всього шостим снарядом. Скорострільність лендеровської гармати була на 5–10 пострілів у хвилину більше, висота вогню поразки досягала 5,5 км. Оптимальним виявився калібр і довжина дула. В той час це були сенсаційні показники. Після бою під Варшавою Гармати Лендера стали масово поступати на озброєння – їх встановлювали не лише на машинах, але й на кінних візках та залізничних платформах.

17 червня 1915 року зенітні гармати подолянина Франца Лендера вперше випробували у бою. Фото: з архіву

Франц Ленлер народився 13 квітня 1881 року у Дунаївцях, його батьки на Поділля переїхали з Чехії. Родина була не надто заможною, тому гарну освіту могли дати лише одному із дітей. Отож, головні свої надії батьки поклали на первістка – Франца. Після закінчення у Дунаївцях початкової школи в 1896 році п'ятнадцятирічного хлопця відправили в столичний Санкт-Петербург, де він вступив у ремісниче училище Російського Технічного Союзу. Через чотири роки Франц став студентом Петербурзького технологічного інституту й поєднував навчання з обов'язками кресляра Артилерійської контори Путилівського заводу. В 1904-му Лендер з відзнакою закінчив інститут і одразу ж одержав посаду технічного керівника контори на заводі, де підробляв. Саме та він сконструював першу вітчизняну зенітну гармату.

17 червня 1981 року в межі міста Хмельницького включені села Книжківці й Ружична. До цього, протягом 1946–1962 років Ружична була районним центром Ружичнянського району (створеного замість Проскурівського району). 

Перша писемна згадка про Книжківці пов'язана з родом магнатів Клечинських із Польщі, які володіли селом у XVI—XVII столітті. Спершу село мало назву «Книшківці», тому походження назви виводять від слова «книш».

В середині XVIII століття власником села став Адам Чарторийський. Однак у 1767 році він змушений був переїхати до Польщі, рятуючись від повстання гайдамаків під проводом Максима Залізняка. Під час придушення повстання загинуло багато мешканців села. У 1769-1770 роках Книжківці сильно постраждали від епідемії чуми і, як наслідок, життя в селі практично завмерло. Адам Чарторийський після повернення з Польщі був змушений закупити в сусідніх селах нових кріпаків.

Наприкінці XVIII століття Книжківці перейшли до володіння поміщика Мацея (Матвія) Христофоровича Журовського. Село продовжувало розвиватись — у 1821 році Журовський побудував на річці Кудрянці млин, у 1829 році було розпочато будівництво кам'яної церкви, яка, трохи перебудована, збереглась до наших днів.

Ружична - мікрорайон міста Хмельницького, розташований на південній околиці. Існує дві основні версії походження назви «Ружична». За першою з них, назва походить від староукраїнського слова «руга», «ружна земля» - так називались землі, які належали церкві.

За іншою версією, більш ймовірною, назва походить від польського слова «ружа», (троянда, шипшина). Перша писемна згадка про Ружичну датується 1540 роком, коли поселення перебувало у власності старовинного подільського роду Ярмолинських-Сутковських і ймовірно було передано Михайлу Підпилипському.

У XVIII столітті село перебуває у дідичному володінні графа Войцеха Мера, а згодом — у володінні шляхтичів Маліновських. Маліновські володіли селом до 1837 року, коли за участь у Польському повстанні 1830–1831 років Ружична була конфіскована, передана військовому відомству та перетворена на військове поселення.

У 1863 року мешканців Ружични переведено до розряду селян-власників (це означає, що вся земля, що належала колись поміщику, ставок та млин перейшли у власність селян). Протягом 1946–1962 років Ружична була районним центром Ружичнянського району (створеного замість Проскурівського району). У 1962 році райцентр перевели до міста Хмельницького.

У 2011 році 17 червня нетішинський козацький полк міжнародного союзу козаків «Запорізька Січ» повернувся з Хортиці, де проводилася тризна (поминальний обряд) за загиблими козаками. Другий рік поспіль під час тризни нетішинські козаки удостоїлися честі опустити у води Дніпра поминальний хрест.

17 червня 2018 року Меджибізька об’єднана громада презентувала власний герб. Символіка, зображена на гербі, зображає історичні, культурні, соціально-економічні та місцеві особливості і традиції Меджибізької громади.

12 зірок - символізують 12 населених пунктів, які увійшли до складу громади. Фото: з архіву Меджибізької громади