Служба Божа на людських кістках

Покровська церква-замок є пам’яткою архітектури національного значення. Її вважають найдовершенішим зразком оборонного храму в українській архітектурі. Звели церкву в XV столітті, про що свідчить і напис своєрідним слов’янським візерунком: «Року Божія 1476».
Та, як і більшість архітектурних пам’яток не лише нашої області, а й України загалом, вона була не в ідеальному стані. Спочатку далися взнаки різноманітні битви і війни, адже найперше церква будува- лася як оборонна споруда, згодом – вплив часу. Упродовж десятиліть місцеві жителі, як могли, підтримували зовнішній вигляд храму. А ось зсередини пам’ятка потребувала рук фахівців. Тому й зверталися, куди тільки могли, аби держава виділила кошти на оплату «рук фахівців». У 2006 році з державного бюджету на реставрацію Покровської оборонної церкви виділили мільйон гривень.
«Кошти надійшли тільки в жовтні, однак частину робіт, все ж таки, вдалося зробити до морозів, – розповідає голова парафіяльної ради села Микола Чорний. – За виділені кошти розробили проектну документацію, відновили кам’яний мур біля церкви, почистили підвал, а саму церкву зсередини поштукатурили спеціальними вологостійкими матеріалами». Частину виділених коштів освоїти не встигли, тому їх довелося повернути державі. Саме тоді, коли чистили підвальне приміщення, й виявили людські захоронення. За оцінками експертів залишкам близько чотирьохсот років.
«Одразу після того, як віднайшли ці кістки, надійшла команда перезахоронити їх на місцевому кладовищі, – каже сільський голова Олександр Білик, – але я з досвіду знаю, що не завжди варто терміново виконувати вказівки, бо зовсім скоро може надійти інша, яка відміняє попередню.
Так сталося і цього разу. Минуло зовсім небагато часу, і нам сказали, що людські рештки мусять бути захоронені тільки на території церкви».
Відтоді вже пройшло більше чотирьох років, а «кістки і нині там». Їх зібрали у звичайнісінькі мішки і ящики, склали все в один куток підвалу, і далі продовжили ремонт.  
Наступних два роки, на ту ж таки реставрацію, держава знову виділяла по півмільйона гривень щороку. «Кошти обидва роки доходили до місцевого бюджету в грудні(!), – каже Микола Чорний, – і щоб знову не довелося повертати їх державі, ми змушені були робити дах взимку. Частину зробили у 2008 році, а закінчували – вже наступного». Більше року церква стояла напіврозкрита, під дощами і снігами. Бабця Маня (як вона нам представилася) доглядає за церквою вже багато років і каже, що «за останній час на стінах, в церкві з’явилося чимало тріщин, яких не було до початку робіт, вони стали вогкі, і навіть у спеку на них видніється волога». Всередині й справді багато вогких плям на стінах. Біля тимчасового фанерного вівтаря – тріщина. Не в кращому стані і гравюри над вівтарем, а в січні, три роки тому під час реставраційних робіт було виявлено ще одні сліди старих фресок біля входу до святині, які теж чекають своєї черги на відновлення. «Складається враження, – стверджують місцеві жителі, – що чим більший обсяг робіт проводять і чим більше коштів виділяють, тим більше їх треба». Голова парафіяльної ради каже, що залишки перезахоронять не раніше, ніж через два роки, адже для цього треба спочатку закінчити відбудову кам’яного муру, облаштувати подвір’я храму, а вже потім захоронити людські залишки. «Вся проблема в коштах, – стверджує він, – точніше, в їх кількості. Цього року в державному бюджеті взагалі не заплановано жодної копійки для продовження робіт на Покровській церкві. Єдина надія: депутат Василь Шпак обіцяв допомогти. Можливо, стримає свою обіцянку». Однак справи це не вирішить. Тому селяни й надалі ходитимуть щонеділі до храму, на Службу Божу і «топтатимуть» людські кістки, які за стільки років так і не віддали землі.