Павло Гірник, поет: «Будуйте незалежність в собі»

 Син українського письменника Миколи Гірника, мати Тамара Дмитрівна – етнограф. Закінчив у 1973 році середню школу в м.Хмельницькому. Навчався в Київському педагогічному інституті, на Вищих літературних курсах у Москві. Автор 10 поетичних збірок, лауреат літературних премій ім. Андрія Малишка, Павла Усенка, Павла Тичини. Віднедавна живе у селі Садове Деражнянського району.

Вікіпедія – лаконічна, і це правильно. Для мене ж Павло Гірник – це людина, котра першою підписує влітку 2012 року відозву на захист української мови. Чоловік, з яким ми сидимо, ховаючись від спеки у затінку липи, яка росте на його сільському обійсті, їмо сало з цибулькою щойно з городу, і говоримо, як завжди, про вічне. Або трохи пізніше, вже після Різдва 2013, коли приходять у його стару хату колядники з зіркою (де у місті ще таке побачиш?!) і я відчуваю, як сльози вертаються на очі від того, що ми так безповоротно втрачаємо. Коротше, Павло Гірник – це українська атмосфера, це камертон чогось вищого. Хтось скаже, що це гучні слова, але для мене все справді так, і ніхто і ніщо не здатне переконати мене в зворотному. Тому, напевне, цей матеріал писався так непросто… Сподіваюсь, ви, шановні читачі, мене зрозумієте.

«Зі столиці в село – такий вибір для мене природній»

- Павле, багато хто, напевне, і досі запитує, чому ти, міський мешканець, вибрав цю
«еміграцію» в маленьке село?
- Не думаю, що я комусь такий цікавий…Життя на видноті мені непритаманне. Тут, у селі, є спокій душі. Крім того, село поки що аж надто неоподатковане. А я вважаю, що нормальна людина має мати хоча б примарну незалежність від держави. В селі свої дрова, своя вода. Навіть ставок у нас не орендований. На мій вік вистачить у лісі й грибів. Ще б вітрову електростанцію встановити – і можна вважати себе невпійманим. Адже кожній державі, яка б вона не була за устроєм, вигідно тримати громадян у залежності. Їй потрібні люди виконуючі, а не люди думаючі. І бажано, щоб вони виробляли свій ресурс ще до виходу на пенсію і не завдавали зайвого клопоту. А ще зі столиці в село – вибір для мене природній, бо не приймаю те, що до творців ще з радянських часів у нас сформувалось ставлення як до обслуговуючого персоналу.
- Не любиш владу?
- У нас взаємна щира нелюбов. Та й не прагну я по президіях сидіти. Мене навіть спілкування обтяжує, навіть в автобусі людному їхати.
- Уникаєш світу?
- Зараз нормального світу нема що там, що тут. Пришвидшилося все. Для нас, для людей, настали важкі часи. Все іде тільки на задоволення примітивних інстинктів. Для чого книжки – все є в мережі. Це зручно. Тільки от те, що швидко знаходиться, так само швидко забувається. Нівелює сам процес мислення. Тому ти можеш бути академіком, а своєї думки не мати. Село, до речі, тут виграє. Бо це поки законсервована сутність, а консервативна структура зберігає спосіб мислення. І мову, до речі, теж.
- Ти, котрий першим відстоював у Хмельницькому незалежність, голодуючи на майдані тоді ще біля Леніна, так легко розпрощався з політикою. Не віриш в свої сили?
- Політика мені чужа, от і все. Через неї, до слова, втратив багатьох однодумців – їх зіпсувала влада. В нашій системі радянських рад неможливо щось змінити. Є один вибір – або ставати таким, як вони, або йти звідти. Ось зараз точаться гарячі суперечки, й серед інтелігенції теж, і серед опозиції – чи буде революція з кров»ю чи без. Якщо вони так хочуть крові – хай гризуть себе. Партія регіонів та опозиція тут дуже подібні. Думаю, в цьому процесі не треба брати участі. Навіть головою. Будуй комунізм, соціалізм чи демократію – але в собі. Будуй незалежність в собі.

«Мріяв про професійний спорт і пропускав нецікаві уроки»

- Це бунтарство всередині тебе родом з дитинства?
- Ну, трохи шкідливим був, це правда. Я ж післявоєнна дитина – в Києві, де ми тоді жили, в парку Шевченка з ватагою збирали порох, димовушки, ракети. Могли всякого вчворити. В бабусиному селі, на Черкащині я взагалі був поза контролем – і садки обносили, і на баштан красти ходили. Зате татові батьки – мої дід з бабою - навчили мене рано читати, в два роки. Ще в столиці у нас була гарна сусідка Віра Миколаївна Мілорадович – вона займалася предметно моїм вихованням.
- А якою була твоя родина?
- Батько мій, Микола, родом з Черкащини. У них у сім»ї народилося багато дітей, але вижив тільки він – такі були часи. Тато воював з німцями, мав медалі та ордени, і дід, тільки за іншу війну отримав Георгієвський хрест. Пам»ятаю, грався ним і купою медалей, поскладаними в баняку зі старими цвяхами. А мамин тато пройшов війну, і з 1917 року – комуніст, з тих, правдивих комуністів. У вишиванках ходив, бо родом із українського села в Росії, але балакав виключно російською. Бабуся моя, її дівоче прізвище Скачкова, була третім секретарем Хмельницького міськкому партії, дід – Дмитро Куценко весь час як старий партієць на трибунах стояв. У них була квартира біля самої площі Леніна. Там я жив і довчався, коли батьки розлучилися.
- З Києва, з елітної школи поїхав в провінцію?
- Я тоді дуже активно займався спортом – вітрильним, греко-римською боротьбою, й мама хвилювалася, що б у мене в «перехідний вік» не пішов весь розвиток в м»ясо. А я навпаки, мріяв про професійний спорт і не ходив вже до школи, тільки на ті уроки, які мені подобалися… Тож мама сказала, що бабуся хвора і за нею треба доглядати і я подався у Хмельницький – тут уже втікати з школи ніяк не міг, бо баба Катя пригрозила, що через це в неї може статися інфаркт…

« Ми з мамою дуже любили один одного, та не могли бути разом і двох днів»

- Знаю, що твоя мама Тамара Дмитрівна, завжди була для тебе авторитетом.
- Я й досі пам»ятаю ті відчуття, коли, ще малим, пішов з нею до оперного на Шевченківські читання. Коли звучав «Заповіт» мама встала. І я з нею. Тоді в залі таких, як ми, були одиниці. Хоча виросла в партійному оточенні, та ще й російському, вона дуже природно сприйняла українську культуру. У нас вдома збиралися вільнодумці, поширювався самвидав – література тоді була єдиним пристановищем свободи. Тож маму викинули з вовчим білетом з Академії наук за буржуазний націоналізм. Ще знаю, що вона не могла пробачити моєму татові те, що він ніби голосував за виключення Івана Дзюби зі Спілки письменників. Мама була дуже розумною, доброю, і хоч і не релігійною, але віруючою. Обожнювала стару українську обрядовість, захоплювалась Вернадським і йогою. Ми дуже любили один одного, але більше двох днів разом не могли бути. Вона мене діставала своєю надмірною любов»ю.
- Твої вірші любила?
- Звісно. Для мене це була підтримка. Хоча й іноді казала: «Мені космосу в тобі не вистачає».
- Саме вона формувала твої смаки у літературі?
- Спростувати її вплив важко. У нас вдома, до прикладу, бував Олесь Бердник, і я досі люблю його «Зоряний корсар».
- А ще кого?
- У Ліни Костенко є кілька речей, які мені подобаються, у Симоненка. Якийсь час кайфував від Стуса. Подобалися Мандельштам, Пастернак, але я до кінця не відчуваю російської мови, щоб вповні оцінити. Мені ближче те, що мені болить – Стефаник, Васильченко, Тютюнник, ті, що писали про село.
- Звідки ти тільки набрався того села?
- Напевне, шлях крові. Тут інше питання – де ви, селюки, стільки набралися того міста (сміється – авт..)
«Не хочеться кричати в порожнечу»
- Зараз щось пишеш тут, на сільському роздоллі?
- Щодня у мене зростає усвідомлення того, що це писання нікому зараз не потрібне. Не хочеться кричати в порожнечу. Ось Міжгір»я з духовного погляду – це ціла катастрофа. Від протесту проти нього можна багато понаписувати. Але хто через сорок років згадає, хто такий Янукович, чи хто такий Брежнєв? На це навіть сили тратити не варто.
- Ну а інші, вічні теми…
- Я і раніше писав віршів небагато – десь до десятка на рік. А з віком це ще важче робити. Бо поезія – це стихія мови без логіки. Неусвідомлена. Така почуттєва сміливість здебільшого властива молодості.
- Поет – це завжди людина особлива, яка відчуває тонше та краще за інших. У тебе немає якихось похмурих передчуттів щодо долі світу?
- Катастрофа відбувається всередині людей. Тож за цієї логіки ми живемо в процесі закінчення світу. Та й ще дуже залежні від грошей, від всіляких зручностей життєвих. Хай тільки в місті перестане працювати каналізація – відразу настане крах. Насправді ж людині так мало треба! Хліб, вода та м»ясо, чи щось вирощене своїми руками. От зараз можновладці міряють достаток вартістю борща. А який борщ був в Україні в XII чи XIII столітті? Поміркуй! Без помідорів, картоплі ще без чогось. Але ж вижили!
Для мене ось залишається загадкою душа бізнесмена, який з думкою про гроші засинає і прокидається. Якби я тільки думав стільки по вірші, то, певне, з глузду з»їхав би. Уявіть собі, як може помінятися світ, коли грошима стане хліб чи бараболя! А ось душа – завжди константа. Ти не навчишся по-іншому кохати чи сміятися.
- До тебе сюди, у Садове, часто приїжджають друзі?
- Не так щоб часто. Оце недавно був старий товариш, програміст з Києва Юрій Ткаченко. Ми не бачилися десь років зо двадцять, та він знайшов мене через Інтернет, й зараз провідує – йому тут все до вподоби. Провідав син, Тарас, він зараз вчиться в Берліні. Ще бувають Микола Мазур та Петро Маліш. Люди, з якими мені цікаво і комфортно. А так, в основному, дружина Люда на роботі – а я з Гудзиком спілкуюся (показує на чорного вгодованого кота – авт.) У нього характер – як у мене: незалежний та непокірний.