Володимир Позняков без двох ніг ходить на протезах

Як ми писали в одному з березневих номерів «Є Поділля», взимку, в люті морози 29-річного Володимира Познякова з Хмельницького бабуся не пустила додому. Хлопець деякий час сидів на лавці біля дому, а коли замерз – заліз у підвал. Там Володимир без їжі пробув майже 10 діб. Воду пив зі підвального крана. Від обморожених ніг сталася гангрена. Люди знайшли хлопця за смородом від його нижніх кінцівок. Володимира привезли до лікарні у вкрай важкому стані. Лікарі дивувалися, як хлопець міг терпіти таку біль. Плоть у нього згнила майже до колін. Гангрена дісталася кісток. Аби врятувати життя, обидві ноги до колін довелося ампутувати. Пригадую нашу першу зустріч. Володимир лежав у хірургічному відділенні Хмельницької міської лікарні. Хлопцеві всього кілька днів тому ампутували ноги. У нього відчувалася апатія… Та минуло трохи більше двох місяців, а Володимир вже ходить. І це вже не та людина, котрій було на все наплювати. Навіть на самого себе. Після виходу матеріалу на шпальтах газети, люди почали збирати для Володимира гроші на інвалідний візок та протези. Про це дізналися у Хмельницькому державному експериментальному протезно-ортопедичному підприємстві, на базі якого функціонує стаціонар первинно-складного протезування та реабілітації. Тож після кількох тиж-нів перебування у лікарні його забрали до реабілітаційного стаціонару. «Я навіть не зрозуміла, що у Володі немає ніг» «Коли ми забрали Володимира до себе, його культі ще кровоточили, – каже головний технолог підприємства Микола Нагорнюк. – Він був пригнічений, але коли побачив людей з такими ж проблемами, як і в нього, став інакше ставитися до себе. Спочатку ходив на ходунках, потім з паличкою». Оскільки бабуся та дідусь Володимира Познякова не бажають, аби онук жив з ними, а більше жити хлопцеві ніде, то після місяця реабілітації Володимира Познякова направили до Лонковецького будинку-інтернату для громадян похилого віку та інвалідів. «Я приїхала до реабілітаційного центру, і там вперше побачила Володимира, – розповідає директор Лонковецького будинку-інтернату Ніна Атаманюк. – Й нічого не зрозуміла. Мені казали, що він без обох ніг. А тут – ходить. Навіщо його забирати? Питаю Володю: «Це ти? Тож казали, що в тебе немає ніг». Я була дуже здивована, коли дізналася, що це протези». «Він дав мені надію» З 19 червня цього року Володимир Позняков перебуває у Лонковецькому будинку-інтернаті. Хлопця поселили в одну кімнату з 63-річним чоловіком, котрому півроку тому також ампутували обидві ноги. «У мене була депресія, – розповідає Володимир Пташнік. – Коли заходить якийсь хлопець. Високий такий. Сідає. А в нього протези. Виявився моїм тезкою. Каже до мене: «Володя, не переживайте. Я ходжу і ви будете». Зараз він мені віддав свій інвалідний візок. Володі він вже не потрібний. Я до нього ставлюся, як до сина, адже мої до мене не навідуються». Сам Володимир Позняков сидить на сусідньому ліжку. Посміхається. «Я думав, що вже ходити не буду, – зізнається Володимир Позняков. – А якщо відверто, поховав себе ще у підвалі. Коли витягли, чекав смерті. Коли ампутували ноги і дали надію на життя, стало ще гірше. Мені немає й тридцяти років, а я вже каліка. Хотілося взяти мотузку і… А потім потрапив до протезного центру. Побачив людей. У кого немає рук, у кого ніг, але вони живуть! Ходять на протезах. І я подумав: «Якщо вони змогли, то чому я не зможу? «Якщо ви поставили на собі хрест, вам вже нічого не допоможе» Нині у Володимира учбові протези. Через півроку їх знімуть і замінять на постійні. Все це – безкоштовно. Володимир встає, бере мило і виходить до ванної кімнати. З першого погляду неможливо сказати, що у хлопця немає обох ніг. Хіба, що видає паличка, котрою Володя підпирається, аби не втратити рівновагу. «Я давав лише 5% на те, що буду ходити, – розповідає Володимир. – Але мені сказали, що все залежить від тебе. Від твого бажання. Якщо ти на собі поставиш хрест, ніякі протези не допоможуть. У всьому винна горілка. Я сказав собі, допоки я – пити не буду. Батька шукати не буду, у нього десь своя сім’я. До бабусі з дідусем не повернуся. Нехай живуть своїм життям. А у мене великі плани. Хоч мені дали інваліда І групи, до кінця року хочу знайти роботу, пов’язану з електронікою. Я в тому непогано розбираюся. Ну і планую завести сім’ю. Я вірю, що у мене буде все гаразд. А усім, хто вживає спиртне, хочу сказати: «Не робіть дурниць, і не повторюйте моїх помилок. Платити доведеться дорого». А, іще, до кінця року мушу навчитися вільно ходити без палички. До речі, в мене уже виходить». Ми закінчуємо розмову. Володимир ставить паличку в куток і йде коридором.