ye-logo.v1.2

Комунальні бійці невидимого фронту

Суспільство 3484
Дмитра Скрипника
Для сімейного екіпажу тролейбусників кожен вихід на роботу - свято. Тому й вдягаються відповідно.. Фото: Дмитра Скрипника

Жінка-газозварювальник із двома вищими освітами та трьома червоними дипломами, завжди святково вбраний сімейний екіпаж тролейбусників та подружжя комунальників, які ходять на кладовище, як …до себе на город

 Кореспонденти «Проскурівського телеграфу» вирішили розповісти про тих, чиїми результатами праці ми користуємось щодня. Але рідко замислюємося над тим, чиїми руками вони створені

«На кладовище йдемо, як до себе на город»
У грудні виповниться 15 років, як на кладовищі мікрорайону Книжківці працює подружжя Собкових - Олексій Миронович та Анна Іванівна.
Поміркований, авторитетний, Олексій Миронович на всі руки майстер: при потребі він і столяр, і механік, і електрик… Анна Іванівна, котра з власної ініціативи завжди поряд, - його душа, і серце, і підтримка.
Ці люди, по суті, виконують роботу за двох, зранку і до пізнього вечора, наводячи лад на кладовищі. Так, що кладовище в Книжківцях має не просто прибиральників, а гарних господарів, які можуть і допомогти, і порадити, і втішити.
«Він один, а площа - п’ять гектарів, - каже жінка, - а там треба і косити, і загортати, і коріння рубати… От і вирішила допомогти. Раз пішла, другий... І от вже скільки років працюємо тут. Знаємо кожну могилку, знаємо хто і де похований.
Нас часто запитують, чи не боїмося ми. Ні, не боїмося. Бо щодня тут уже о шостій ранку. А інколи повертаємося додому, коли вже сонце сяде. Тож можна сказати, що йдемо сюди, як до себе на город. Іноді й обідаємо на роботі. Я б і серед ночі пішла туди і нічого не боялася б.
А вдома що робити? Господарство не тримаємо, хіба що городець невеличкий. Єдине, що залишилося б, сісти, скласти руки і чекати смерті?».
«Перепочинок буває лише влітку. І то недовго»
Майже десять років подружжя Гончар - Лідія Матвіївна та Василь Микитович - працюють двірниками при ЖЕКу №1.
«Нам добре, що дільниці поряд, - каже Лідія Матвіївна. - Чоловік прибирає територію біля першої аптеки, а я - біля банку та музею. Тож якщо у когось виникає «запарка», допомога надійде вчасно. Хоча, зазвичай, допомога потрібна мені.
А роботи завжди багато. Особливо взимку. Якщо зима сніжна, а ще ожеледиця, то хоч ночуй там! Та й восени і навесні роботи - непочатий край. Крім того, в наші обов’язки входить виносити контейнери зі сміттєпроводів. У мене їх два, а у чоловіка - аж шість!
А ще сміттєві бачки. Порпаючись у них, бомжі та п’яниці викидають звідти геть усе, і майже кожного ранку нам доводиться все після них підзбирувати. Так само, коли хтось робить ремонт, роботи нам добавляється. Бо рідко хто обтяжує себе тим, що викликає машину, аби вивезти хлам. Зазвичай його викидають на вулицю, а далі, вважають, то вже проблеми двірника.
Але до всього звикаєш. Пам’ятаю, спочатку було неприємно забирати з дороги кота чи собаку, збитих машиною. Зараз уже звикли. А от до ставлення деяких людей звикнути важко. Бо є такі хто вважає, що двірника можна образити і ледь не плювати йому під ноги.
Навантаження значне. За день стільки того сміття натягаєшся, що вночі годі й заснути. Хоча наступного дня ще до сьомої ранку потрібно бути на роботі і до обіду, а то й до трьох годин спини не розігнеш. А ще вдома господарство (живемо у Климашівці Хмельницького району). Добре, що невістка з сином допомагають».
Олена-Олександрина Салтанова – королева газозварювання
Колеги-чоловіки кажуть, що у роботі їй немає рівних й вважають за честь працювати пліч-о-пліч із «Міс Сантехнічною службою України» із незвичним подвійним ім’ям. Олена-Олександрина Салтанова – справжній професіонал у своїй справі, адже має шостий розряд сантехніка-газозварювальника й особисте клеймо, і не яке-небудь, а «Q»! Цікаво, що спочатку воно було «С», за прізвищем. Але Салтановій таке клеймо не сподобалось – ну, не личить герцогині труб й автогену така розповсюджена літера, тому змінила його на англійську«Q».
Закінчивши із срібною медаллю школу, Олена-Олександрина вступила до педагогічного на філологічний факультет, хоча у дитинстві мріяла знімати кіно та лікувати тварин. Заочно навчаючись у інституті, стала студенткою училища культури за спеціалізацією «кінофотовідеосправа», де отримала диплом «оператора телебачення». Проте дівчина не забувала свою дитячу мрію – рятувати життя братів наших менших, тому незабаром вступила до Аграрної академії, де вивчилася на ветеринарного лікаря. Але перспективи фінансової стабільності у провінції жодна із трьох спеціальностей Олені-Олександрині не обіцяли. Так володарка двох вищих і однієї середньої спеціальної освіти та трьох червоних дипломів опинилася у комунальній сфері, де працює вже одинадцять років. Трудилася і у «Теплокомуненерго», і у ЖЕЦі, і у приватній фірмі, була і сама собі начальником.
Освоїти нову професію виявилося набагато простіше, ніж подолати бар'єр патріархальних законів світу чоловіків. Але їй вдалося і перше, і друге. А все завдяки тому, що найбільшим стимулом для жінки стало бажання втерти носа усім, хто у неї не вірив та навчив боротися, виживати та вдосконалюватися. Цікаво, що на зорі своєї кар’єри сантехніка-газозварювальника жінка розмито бачила горизонти своєї нової професії. Проте з часом майстерність відточувалась, досвід накопичувався, а нежіноча спеціальність все більше захоплювала Олену-Олександрину. Вона навіть закінчила відповідні курси, щоб мати документальне посвідчення засвоєння нових навичок.
Цікаво, що хоча б раз на рік Олені-Олександрині відмовляють замовники, мотивуючи це тим, що їм не потрібні послуги жінки-газозварювальника. Через це вона намагається приходити на нове замовлення «у образі» – у повній амуніції газозварювальника: спецодязі, чоботах, хустинці та зі зварювальними окулярами. До тих же, з ким жінка вже працювала, вона може дозволити собі прийти у «цивілці».
Олена-Олександрина довела всім, що жінка і в цій сфері може стати відомою та успішною, а ще – заробляти гроші.
«На роботу – як на парад!», -
із таким гаслом працює сімейний екіпаж тролейбусників Людмили та Юрія Ярошенків – справжніх фанатів своєї професії. Хто хоча б раз бачив їх за кермом тролейбуса – навряд чи коли-небудь забуде. Адже не кожного дня ви зустрінете водія громадського транспорту у класичному костюмі та сорочці …з краваткою! Саме так щодня ходить на роботу Юрій Ярошенко. Його дружина та напарниця пані Людмила – не відстає від чоловіка й теж завжди «при параді».
Людмила Ярошенко прийшла працювати у КП «Електротранс» …вісімнадцятирічною дівчиною, сповненою юнацького романтизму й бажання освоїти таку нежіночу професію. Вона вже 27 років на лінії й навіть не уявляє своє життя без улюбленої роботи. До речі, саме там жінка зустріла свою долю – познайомилася із своїм майбутнім чоловіком Юрієм, який влаштувався водієм тролейбуса відразу після армії. У 1997 році пара одружилася, а вже за рік їм запропонували створити сімейний екіпаж – працювати на одному тролейбусі, але в різні зміни. Як згадують Ярошенки, у їхньому підприємстві такі екіпажі тоді були досить розповсюдженим явищем – їх було не менше десяти. Нині ж лишилося три пари. Хоча, як зізнається подружжя, для них найголовніше те, що вони – люди однієї професії.
4 грудня 2008 року сімейний екіпаж Ярошенків пересів на новий тролейбус, в черзі на який подружжя стояло не один рік. Урочисто вбравшись з нагоди такого визначного дня, пара вирішила щодня їздити так на роботу. «Як водій може бути неохайно вдягнутим? – дивується Юрій Ярошенко. – Нас же бачить усе місто!». За словами Юрія Івановича, спочатку у ДЕПо усі сміялися, що він ходить на роботу у костюмі з краваткою, порівнювали його із депутатом. Але з часом звикли, а дехто навіть почав брати приклад.
«В місті, напевно, немає такої дороги, яку б я не будував»
Вже 40 років Іван Коваль будує та ремонтує дороги Хмельницького. Як зізнається Іван Петрович, у нього у трудовій книжці єдиний запис, й датований він 1 вересням 1973 року, коли він, молодий хлопець, за прикладом свого батька Петра Єфремовича, який працював «дорожником» не один десяток літ, влаштувався на роботу до міського комунального підприємства з будівництва, ремонту та експлуатації доріг. За словами Івана Коваля, починав він звичайним дорожнім працівником, нині ж він – машиніст автогрейдера. «У різних умовах доводилося працювати: і вдень, і вночі, і більше доби, і у вихідні, – каже Іван Петрович. – Але я не нарікаю, це моя робота. Люди по-різному до неї ставляться: хтось дякує, хтось, без цього не буває, – сварить. Але я вже звик».
До речі, Іван Коваль брав участь у будівництві першої у місті транспортної розв’язки – біля Кам’янецького переїзду, і у розширенні вулиці Шевченка, і у вкладанні асфальтного полотна на проспекті Миру. «В місті, напевно, немає такої дороги, яку б я не будував, - каже чоловік. – Де в Хмельницькому я не був, усюди бачу результати своєї праці».

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую