«Доїжджаємо до вокзалу, але не знаю, як будемо добиратися, бо грошей немає…»

Іван Потійчук в цьому році розлучився з дружиною (На прохання героїв цієї розповіді, їх імена змінені і не вказується місце проживання – авт.). Молода і красива Валентина любила веселе розгульне життя, але влаштовуватися на роботу не поспішала. Не витерпів і подав на розлучення. А Валентина у свою чергу скерувала заяву до суду, про те, що чоловік залишає її без копійки. Рішенням суду Потійчука зобов’язали сплачувати не тільки аліменти на однорічну донечку, а й утримувати дружину, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною. Хотів порушити клопотання про позбавлення Валентини материнських прав і забрати донечку до себе. Бо ж часто-густо через пиятику вона залишала дитину без догляду, з усієї злості лупцювала немовля, коли воно голодне плакало у ліжечку. Сусіди жаліли маленьку Даринку і нерідко відбирали у п’яної матері візка, аби не покалічила дитину. Та адвокати сказали, що нічого з тієї затії не вийде, позаяк головним аргументом проти Івана була його недавня судимість: хто довірить колишньому зеку виховувати дитину. Відтак вирішив cкоритися долі і сплачувати визначені судом кошти – по сімсот п’ятдесят гривень щомісяця. На заробітки Оскільки в райцентрі роботи із достойною зарплатнею, якої б вистачило не тільки на сплату визначених судом виплат, а ще й для своїх потреб, не знайшов, то подався на заробітки. Декілька місяців працював на будовах Києва. А якось сусід Петро Балан підраяв їхати до Росії, мовляв, за місяць там можна більше півтисячі доларів отримувати. Погодився без вагань. Та ще й шваґра Василя з його братом Сергієм Мазуром загітував. Робота в Санкт-Петербурзі була, дійсно, високооплачуваною. Іван Потійчук з шваґром та його братом, бригадиром Петром Баланом і ще двома земляками (одного з них називали помічником бригадира – авт.) за місяць майже завершили євроремонт у шикарній чотирикімнатній квартирі і отримали по п’ятсот доларів. Заможні господарі хвалили чоловіків за роботу і запропонували попрацювати у них ще й на зведенні дачних будинків у недалекому від Санкт-Петербурга селищі. Обіцяли за місяць платити вже не півтисячі, а цілу тисячу доларів. Всі охоче погодилися, окрім Василя Мазура, який поспішав додому на косовицю сіна. Ним Потійчук передав зароблені гроші додому. «Мене здивувало, що господарі так щедро пообіцяли вдвічі підняти зарплату. Якимись надто слизькими і підозрілими типами вони здалися. Поділився сумнівами з братом і шваґром, а вони й слухати не захотіли. А ще насторожило, що мною всі передавали гроші додому, навіть бригадир і його помічник, а Степан Бондар з віддаленого від райцентру села не захотів», – пригадує Василь Мазур. Заробітчан привезли в недалеке від колишньої російської столиці мальовниче селище. Схожі на палаци величезні будинки були обнесені суцільним мурованим парканом із сторожовими, як у тюрмі, вишками, на котрих стояли озброєні кийками охоронці. Чи то відчули щось зле, а, може й, спеціально через деякий час серед ночі втекли бригадир з помічником. Заробітчани відразу помітили, як змінився настрій господарів. Вони стали злими і неприязними, казали, нібито втікачі у них вкрали ціні речі. Більше місяця молоді чоловіки працювали, не покладаючи рук. Вже й час отримувати зароблене настав, але хазяї чомусь мовчали. Та й українці особливо не наполягали, мовляв, яка різниця, де гроші лежатимуть, головне, що вони є. Поки на харчі вистачає, а будемо їхати додому – заберемо. Та все ж першим не витримав Сергій Мазур. Якось його повезли завершувати оздоблення квартири в місті над Невою. Він на свою голову запитав одного з господарів про зароблені кошти. Той сильно розізлився, надавав добрячих стусанів, та ще й охоронцю наказав його побити. Чоловікові так перепало, що ледве живий зостався. «Спробуєте втекти і з вам буде те саме. А про гроші забудьте», – пригрозили господарі своїм наймитам, кинувши на підлогу як якусь непотріб нерухоме тіло їхнього земляка. В голоді Через деякий час у заробітчан почали закінчуватися харчі. Вони економили. А тиждень майже нічого не їли. З родичами розмовляли лише натяками, бо ж на кожному кроці їх контролювала охорона. Про те, щоб звідти вибратися, навіть і мови не могло бути. Уже згодом вони дізналися, що заможні господарі дачного масиву – втікачі із західних областей України і нібито тут переховуються за скоєне вбивство та ще якісь злочини, бо де ж грошей набрали, аби такі хороми собі побудувати. Це ще раз підтверджувало, що від них добра не варто чекати. Іван Потійчук, хоч який злий був на колишню дружину, але зателефонував до неї: «Хочу попрощатися з Даринкою, бо, напевне, вже не доведеться її побачити». Родичі за короткими фразами телефонних розмов здогадувалися, що із заробітчанами не все гаразд. Та не думали, що це настільки серйозно. А після цього телефонного дзвінка вони налякалися неабияк і забили тривогу. Насамперед, пішли з претензіями до бригадира Петра Балана, який так щедро обдаровував обіцянками про високі заробітки. Він категорично відмовився називати місцеперебування заробітчан. Та ще й пригрозив, щоб не зверталися по допомогу в правоохоронні органи. «Він вже не одних так возив. Залишить напризволяще, а сам тікає додому. Як казала його мати: «Сам дурний, а ще дурніших знайшов і наживається на тому», – пригадує сорокавосьмирічна мати Івана Потійчука. Помічник бригадира виявився лояльнішим. Він назвав селище, де перебували українські заробітчани. Залишалося лиш одне – визволити їх. Звернулися по допомогу в правоохоронні органи «Коли мій зять поїхав з міліціонерами до Петра Балана, вони привіталися за руку з господарем будинку. Зять відразу зрозумів, що цією справою займатися не будуть. А дочці сказали, якщо людина пропаде і три дні немає, то аж через десять діб заяву пускають ухід і починають розшук. Вона обурилася, мовляв, хіба зможуть вони десять днів без їжі прожити. У відповідь почула: якщо така хитра, то їдь сама в Санкт-Петербург і шукай. Я до міліціонерів кажу, що напишу у передачу «Чекай на мене», хай вони мені допоможуть розшукати сина і розповім, як правоохоронці реагують на звернення людей. Слідчий нічого не сказав, тільки надто дивно подивився на мене», – розповідає Галина Потійчук. Іван Потійчук та Сергій Мазур наразі не поширюються, яким чином вдалося вибратися з полону у дачному масиві. Можливо, ще бояться, або не хочуть видавати тих, хто їм допоміг перебратися через мури з посиленою охороною. Врятувалися дивом «За нами, напевне, стежили. Бо як тільки приїхали на вокзал, зразу ж підійшли шестеро міцно збитих накачаних молодиків з однаковими татуюваннями на руках і почали вимагати, аби викладали все, що є сумках. Сергій на те став голосно обурюватися. Це привернуло увагу чергового наряду міліції, які зразу ж підійшли і запитали в чому річ. Один з молодиків щось шепнув на вухо правоохоронцям, і вони відійшли вбік, спостерігаючи, як витрушують наші сумки. Старший з рекетирів грізно командував: «Якщо у сумках щось є з вкраденого, то додому ви не поїдете!». Після цих слів я мало не зомлів, бо ж у мене лежали плоскогубці і викрутка, які взяв на дачі зі злості за невиплачену зарплату. Але, дякувати Богу, все обійшлося, якщо не рахувати того, що в нас забрали дорогі мобільні телефони та й добряче побили», – пригадує Іван Потійчук. Його та Сергія Мазура насторожив той факт, що як тільки вони зайшли на вокзал, Степану Бондарю чомусь зразу закортіло відійти в магазин чи то в кіоск за терміновими покупками. Та й рекетири його навіть не намагалися шукати. Наразі досі залишається незрозумілим, чи це випадковий збіг обставин, чи, може Бондаря, господарі використовували як підсадну качку, щоб потім легше було знайти втікачів. Хоча потім він з’явився так само непомітно, як і зник. Купив обом квитки на поїзд до Києва. А в столиці України, прощаючись, сказав: «А тепер самі добирайтеся додому. Я за вас більше платити не буду». У Києві на чесному слові попросилися до приватника в автобус, який їхав за маршрутом на Хмельницький. Зателефонували додому, щоб привезли гроші розрахуватися з водієм за поїздку. «Ви не уявляєте, скільки довелося пережити. Я мало не посивіла. Іванові зроду чомусь в житті не таланить. То у в’язницю потрапив, то дружина непутня попалася. Тільки не вистачало, щоб безневинно загинув у чужій стороні», – мало не плаче Потійчукова мати. Через два тижні до Івана прийшла його колишня дружина. «Давай знову будемо жити разом. Усі заяви із суду заберу і від аліментів відмовлюся. Я аж тепер зрозуміла, що ти для нас з Даринкою багато значиш. Це через мне мало не згинув у чужій стороні», – вчепилася чоловікові міцно за шию, поцілувала і обросила його рясними сльозами.