Алім Міщук: «Або нова влада приведе нас до європейської України...

Досьє: народився 23 лютого 1960 року в селі Писарівка Волочиського району Хмельницької області. Батьки – колгоспники, має брата та сестру. Батько двох синів – старшому, Роберту, 31 рік (нещодавно у нього народився первісток – Давидко), меншому, Максиму, 15.
Одружений, дружина – Валентина Миколаївна. Раніше займалася контролем організації роботи на ринку Хмельницького, зараз – директор сільськогосподарського підприємства.
Закінчив Львівський політехнічний інститут 1983 року, за розподілом був направлений на ВО «Новатор», починав трудовий шлях з інженера, закінчив у 1995 році заступником генерального директора з маркетингу. Далі захотілося вільного хліба, тому пішов працювати на ринки Хмельницького. В 2004 році, трохи зібравши грошей, трохи позичивши, трохи взявши у кредит, відкрив сільськогосподарське підприємство – товариство «РОБІМАКС-АГРО» в селі Зелена. До призначення на посаду голови Волочиської районної державної адміністрації займався підприємницькою діяльністю. Після призначення бізнес довелося «скинути», але оскільки розпорядження було відмінене, то фактично сьогодні не займається ні підприємницькою діяльністю, ні державною службою, лише громадською роботою.

«Може бути цікаво, чому у мене таке ім’я, – каже Алім Володимирович, – адже під час мого призначення на голову РДА дехто казав, що «це чужий, чеченець або дагестанець, який прийшов у район і буде нами керувати». Історія дуже проста. В 1956 році, під час подій в Угорщині, куди Радянський Союз ввів свої війська, в Будапешті вулицею йшла колона танків. Жителі Будапешту закидали наших солдатів квітами. І тут на танк падає пляшка, а там замість води – коктейль Молотова. А батько мій – командир танку, під час руху знаходиться в люку. Від палаючої суміші він загоряється, і його рятує узбек Алім. Ось так в селі Писарівка згодом з’явився Алім Володимирович Міщук».

«В Ярмолинцях – воля громади, а у Волочиську – місцевих олігархів»

– Коли в Ярмолинцях люди висловилися проти призначення Довганя, у них була мотивація: «Він чужий, ми хочемо свого». Ви – з Волочиського району, свій. Але Вас так само не прийняли. Якою була причина у Вашому випадку?
– Враховуючи позицію трьох провідних політичних партій, які брали участь у революції, і мою участь, як представника громадськості, в цих подіях у Хмельницькому та Києві, було прийняте одностайне рішення, і я був призначений головою райдержадміністрації. Але тут в ситуацію втрутилися двоє підприємців з Волочиська – Сергій Лабазюк та Олег Собуцький. Бізнес першого – сільськогосподарське виробництво та будівництво і ремонт доріг; бізнес другого – випічка та продаж хліба, надання послуг зі збирання зернових. На мою думку, вони ведуть свої справи досить непрозоро. Маю переконання, що тіньові схеми мають бути зруйнованими, бізнес має бути відповідальним перед державою та толерантним один до одного і, перебуваючи на посаді голови РДА, досягнення цього я вважав би одним із пріоритетів.
До того ж, Сергій Лабазюк вважає Волочищину своїм плацдармом для наступного входження в Верховну Раду, і йому на посаді голови РДА потрібна своя людина. Я не є «його людиною» і переконаний, що вибори мають відбуватись в чесний спосіб. А ще на Волочищину закачувались величезні бюджетні кошти, і я вважаю, що необхідно дослідити прозорість їх витрат. Ймовірно, там не все в порядку.
Зважаючи на те, що я був для них «незручним», Лабазюк і Собуцький виставили своїх працівників, заблокували вхід і протягом трьох тижнів тримали облогу райдержадміністрації. Міліція бездіяла, губернатор, як посадовець, що не приймає самостійних рішень, відсторонився і заявив, що це проблеми самих голів РДА – як вони вирішать ситуацію з громадою. Але треба розуміти, що у Волочиську справа була зовсім не в громаді, а в двох олігархах місцевого розливу, які вирішили за будь-яку ціну поставити там свою людину. Все це закінчилося відміною розпорядження про моє призначення. Тобто, вони дотиснули владу – тут не допускаючи до роботи, а в Києві вирішуючи питання щодо відміни мого призначення.
І в Ярмолинцях, і в Волочиську призначення відбувалися відповідно до існуючого законодавства. Посада голови РДА не є виборною, це вирішує президент – кого і куди призначати. Але в Ярмолинцях громада об’єдналася, виходячи з того, що Довгань – з Чемеровеччини, і це вже третій голова РДА, якого призначали їм чомусь саме з цього району. Ярмолинчани зорганізовані самі по собі, вони виступили проти, блокували дорогу. І сьогодні ситуація склалася так, що Довгань до роботи не приступив, але його призначення не відмінене.
– Були якісь спроби з боку Лабазюка домовитися з Вами?
– В ніч з 26 на 27 травня Сергій Лабазюк пропонував мені відмовитися від посади за певні преференції, на виборах, до прикладу. Я пояснив, що перебуваю у вертикалі президентської влади, і не я себе призначаю, тому як буде вирішено, так і буде. А о 12 годині 22 хвилини ночі 27 травня куратор нашої області повідомив мені, що «надійшла команда Вас звільнити». Де, на якому рівні, з використанням якої величини «аргументів» це «вирішувалося», можу лише здогадуватись.
– З подібним «вирішенням питань» можна якось боротися?
– Я вважаю, що боротися з цим поки неможливо. Знаєте, ми кажемо: погано, коли олігархи до влади приходять. Напевно, погано, бо вони відірвані від людей. Та ще гірше, коли до влади приходять люди бідні, але безпринципні. Бідну людину, якщо вона займає якусь посаду, дуже легко підвести під корупційні діяння, бо гроші потрібні завжди: собі на хатинку, на виборчу кампанію для партії.
Щодо Волочиська можу ще сказати таке. Там на центральній вулиці недавно покладений асфальт. І дуже цікаве ставлення до цього у людей, і це взагалі наш менталітет, український. Коли я мешканцям Волочиська кажу: «Добре, поклав вам бізнесмен дорогу, але ж не за власні, а за гроші з бюджету. Та зрозумійте, що при тій владі «відкати» становили до 50%». А мені відповідають: «Ну, нехай крали і відмивали, зате у нас є дорога». На що я їм кажу: «На ті кошти, які крали у вас, в кожному райцентрі України можна було покласти дорогу. А ви радієте тому, що на Хмельниччині в одному місті її зробили». Досі живучий принцип: «погано, що злодій, але це ж наш злодій!». Ось за таким принципом люди у нас жили і далі продовжують жити.

«Люди, які працювали при «хлібних» посадах, повинні з них піти»

– Одним із головних завдань ради Майдану є люстрація – поняття, яке у всіх на вустах, але яке мало хто розуміє. Та й закону про люстрацію немає, і невідомо, чи він буде.
– Так, це слово вже набило всім оскому, ніхто не знає, що це таке. Ніхто не знає, яка законодавча база під це підведена. Але ці процеси мусять відбуватися, і ми маємо їх робити, бо якщо ми цього не робитимемо, то заради чого відбувалося все у Києві? Заради чого ми сьогодні переживаємо події на Сході? Напевно, все відбувалося для того, щоб ми могли очиститися. Інша справа, що є сили, які цього не хочуть.
Чи буде законодавча база для люстрації в Україні? Думаю, не буде, тому що ця Верховна Рада ніколи не прийме відповідного закону, або він буде куцим. Бо якщо вони його приймуть, то більшість з них, їхні родичі, друзі попадуть під його дію.
– Якщо немає законодавчої бази для люстрації, за якими критеріями відбувається ця процедура? Не можна ж вирішувати такі питання на голих емоціях, за принципом: подобається людина – не подобається.
– Рада Майдану тим і відрізняється від якогось трудового колективу, що вона не може бути заангажована. Там є представники різних верств населення, з різною освітою, з різним, в тому числі, психологічним станом після подій січня-лютого. Але на 90% рада Майдану – це безпосередні учасники тих подій. Хтось виходив щодня на Майдан, хтось був у Києві, брав участь у бойових діях, виносив поранених, сам був поранений. Хтось був присутній під час стрілянини біля хмельницького СБУ. Тобто, це люди, які ризикували заради змін і здоров’ям, і життям, і свободою. Це сьогодні ми кажемо, що перемогла революція, і ніби стало спокійніше, хоча в мене нині тривога щодо того, що буде відбуватися далі, лише наростає. І є, напевно, підстави для цього. Можливо, деякі з цих осіб певною мірою неврівноважені, але те, що вони небайдужі до долі країни – це сто відсотків.
– Але ж не можна сказати, що всі люди, які працювали на минулу владу, робили це свідомо. Можливо, хтось був змушений піти на такий крок.
– Завжди є вибір. Невже у людини, яка була поплічником Ядухи, не було вибору: працювати з владою або зайнятися якоюсь іншою роботою? В тому числі, приватним бізнесом. Коли в Києві на Інститутській помирали хлопці, Небесна сотня, за 100 метрів звідти сиділи хлопці-дівчата, пили каву-віскі, сміялися-реготали. Так було. І коли ми кажемо: «От, хтось не міг…» А чому не міг? Ти тоді вирішив, що тобі так комфортніше, що ти заробляєш на тому гроші, маєш певні можливості впливу на інших людей і, відповідно, отримуєш певні блага. А сьогодні, коли влада змінилася через немирний спосіб, через революцію – будь ласка, відійди від цього корита. Відійшов Василь Ядуха. Але що, він сам це все робив у області? Бо якщо так міркувати, якщо в нас в області все було нормально, то для чого ми Ядуху прогнали? Якщо в освіті все було нормально, чому Табачника ми сьогодні не залишаємо міністром?
Сьогодні рада Майдану намагається достукатися до совісті людей і сказати: «напишіть добровільно заяву, йдіть з цієї посади. Ви кваліфікована людина? Немає питань, залишайтеся у своєму департаменті, але не на керівній посаді».
Розумієте, головний принцип люстрації полягає в тому, що люди, які працювали при «хлібних» посадах минулої влади, повинні з них піти. А ще ми інколи проводимо люстраційний процес, звільняємо посаду, а потім дивимося, хто на це місце прийшов, і думаємо: «А для чого те все було робити?» Бо часто приходять не кращі. І тут питання до нової влади.
– Наскільки виправданий, на Вашу думку, розподіл керівних посад за квотним принципом?
– Є на теренах нашої області три партії, які були найактивнішими під час революційних подій – «Батьківщина», «Свобода» і «Удар». Розділили вони нашу область за квотою – по шість районів на кожну партію. Але, якщо ви вже так поділили, то візьміть, наприклад, у Красилівському районі, який дістався «Свободі», і голову райдержадміністрації, і заступника, і всіх інших поставте від «Свободи». І нехай ця політична партія покаже, як вона керує. Якщо в Хмельницькому районі прийшов хлопець від «Удару», дайте йому команду з «Удару» – хай покажуть, як вони господарюють. І ми матимемо завтра можливість порівняти. А що у нас відбувається? Там, де поставили «свободівців» першими особами, їм «напихали» у помічники «ударівців» і «батьківщинівців», там де поставили «Батьківщину» – в заступники дали «Свободу» і «Удар». Як ви думаєте, що буде за місяць-другий? З кого ми спитаємо за ситуацію в районі? Якщо ми будемо казати: «Там погано», нам завжди голова РДА від «Батьківщини» скаже: «Та ми зробили би тут класно, але мені дали заступників від «Свободи» і «Удару», що я міг зробити?»
І коли я сьогодні спілкуюся з тими головами адміністрацій, вони кажуть: «Це жах! Ми просто не можемо працювати». А з іншого боку, їм це вигідно, адже, якщо щось не вийде, завжди є на кого перекласти вину.
– А рада Майдану може якось впливати на подібні рішення?
– Рада Майдану, як будь-яка громадська організація, має право робити все те, що не заборонено законом. Сьогодні Майдан на Хмельниччині не збирається. А рада збирається кожні два дні на тиждень обов’язково. Якщо ще й нас не буде – настане абсолютний рай і спокій як для нових чиновників, так і для старих. Ми сьогодні невигідні ні старій владі, яка хоче втриматися при своїх посадах, ні новій. Для чого їм наші візити, вимоги щодо звіту? Не буде нас – хто їх буде питати: «а що робиться, а що плануєте зробити, а чому не зробили?»
– Які перспективи у ради Майдану? Як довго вона ще працюватиме?
– Її перспектива залежить від політичної ситуації в країні, на Хмельниччині. Якщо в Києві вирішать, що з революцією покінчено, що ми маємо увійти в мирний етап існування України. І що не потрібно ніяких Майданів, ніяких рад, що є влада, обрана іменем Майдану, що вона є самодостатня, правильна, що вона сама знає, що робити, то, напевно, раді Майдану будуть створюватися певні умови, щоб вона не працювала. Бо рада Майдану насправді потрібна владі лише тоді, коли треба привести на посаду певну людину і відзвітувати, що «рада Майдану схвалила цю персону». А коли рада Майдану приймає якесь невигідне для влади рішення, то кажуть: «А хто вони такі?» Тому хмельницька рада Майдану буде існувати в контексті загальної ситуації в країні, бо не тільки ж у нашому місті вона є, а й по всій Україні.

«Або люди змиряться, або буде збройне повстання»

– Ви говорили про квотний розподіл керівних посад у районах. Новий очільник області і голова обласної ради – також представники різних політичних сил. У них теж проблеми у співпраці?
– Відповім запитанням на запитання: а коли востаннє спілкувалися голова обласної ради та голова облдержадміністрації? Адже це дві гілки влади, які мали би спільно вирішувати нагальні питання. Вони працюють в одному приміщенні, на одному поверсі, але маю підстави думати, що протягом дня один одного не бачать, не чують, не говорять. Сьогодні всі поверхи, крім першого, в облдержадміністрації перекриті від обласної ради, двері зачинені на ключ і підперті столами. Яке може бути спілкування?
Розумієте, ніхто не хоче зробити щось, за що завтра, можливо, буде нести відповідальність. Хоча, якщо ти не хочеш брати на себе певні рішення, то чого ти йдеш на цю посаду?
– А альтернатива нинішньому губернатору взагалі була? Якщо брати навіть квотний принцип.
– Якщо говорити про квоту «Удару», то звісно. Але ті хлопці, які могли би стати нормальною альтернативою, є депутатами Верховної Ради. Для чого їм було втрачати таку посаду заради якоїсь примарної ролі губернатора Хмельницької області на місяць-два? Сьогодні Прус є, завтра його немає, а вони як були народними депутатами від «Удару», так і залишилися. І залишаться надалі, бо абсолютно не факт, що восени будуть перевибори. На мою думку, існує велика імовірність, що їх не буде.
– Чому?
– А тому що немає в Верховній Раді сторін, зацікавлених в тому, щоб проводити перевибори. Можливо, з натяжкою, цього хоче фракція «Удару». І то дуже умовно. Вибори вигідні лише Порошенку – йому потрібна своя фракція у парламенті, своя сила, а для цього потрібно завести туди своїх людей. Але є й інші варіанти. Він може спробувати тих людей, які є там сьогодні, переформатувати, під себе підтягнути і отримати ту Верховну Раду, яка йому потрібна. Але це буде не той парламент, на який сподіваємося всі ми.
І коаліція буде в будь-якому випадку. Навіть якщо вийде з неї «Удар», туди зайде група Литвина – ті самі 40 чоловік (до речі, серед них і наш нардеп Сергій Лабазюк). Навіть той самий Лабазюк, який в темі, відверто каже: «Не буде ніяких перевиборів аж до 2017 року, от побачиш».
– І чим це обернеться для українців?
– Я думаю, що для нас це буде біда чорна. Перезавантаження має відбутися не лише у Верховній Раді, а й у обласній, і в районах, і на місцях, бо всі вони вибиралися в час, коли Партія регіонів тут керувала. На мою думку, єдиним зацікавленим в перевиборах є народ України. Ті люди, які ще стоять на Майдані, ті, хто пішов з Майдану і сьогодні воює на Сході, ті, хто отримали зброю. Лише тиск цієї активної частини населення на владу, на парламент може примусити її робити перевибори.
– Тобто, варто готуватися до третього Майдану?
– Я думаю, що третього Майдану не буде. Принаймні в тому вигляді, в якому він вже був, коли стояли мирно, скандували і співали Гімн України. Або не буде нічого, люди зневіряться до кінця, або буде військове повстання, яке змусить силою зброї парламент розпуститися. Є ще варіант, що Петро Порошенко виконає свої передвиборчі обіцянки щодо розбудови нової України, що йому вистачить волі і соратників для їх здійснення. Звісно, ми цього прагнемо.
– Навряд чи люди змиряться. Принаймні та частина, яка вже одного разу повстала.
– В мене теж є на це надія, але ми нещодавно проводили раду Майдану, і в нас з’явилося таке відчуття, що за місяць (може раніше, може пізніше) виходити на Майдан в Хмельницькому буде, можливо, небезпечніше, ніж це було чотири місяці тому.
– Чому так?
– Тому що ми не дуже відчуваємо, що влада, яка сьогодні є в Києві, – це влада народу. Чимало з вчорашніх при владі залишились, чимало сподівається на реванш. Вони, як хамелеони, змінюють свій політичний колір, але від цього не перестають бути тими, ким були вчора. Створюються групи з вчорашніх регіоналів в радах різних рівнів, створюються і партії під них на гроші, які Сім’я вкрала у нас. Майдану ще далеко до відпочинку. І все ж новій європейській Україні бути!