«Після почутих від наших поранених історій, прокидаюсь серед ночі», -

До Хмельницького військового госпіталю майже щодня привозять поранених військовослужбовців із зони антитерористичної операції. І якщо минулої п’ятниці там проходили лікування і реабілітацію десятеро поранених, то цієї – вже більше двадцяти. Серед них не лише подоляни, а й військовослужбовці з інших областей, які служили у військових частинах Хмельницького. За словами начальника Хмельницького військового госпіталю, полковника медичної служби Олександра Завроцького, загроз життю поранених не має. Переважна більшість – з вогнепальними та осколковими пораненнями. Їхній стан середньої та легкої важкості.
Після надання невідкладної допомоги на полі бою, хлопців відправляють до лікувальних закладів Міністерства оборони найближчих до зони АТО областей. «Коли ж поранені стають транспортабельними, їх перевозять на подальше лікування та реабілітацію до рідних країв, – каже Олександр Завроцький. – Нині наш госпіталь на 100 ліжко-місць завантажений на 100-105%. Але це не значить, що це все поранені зі Сходу – зараз їх трохи більше двадцяти. Перших хлопців із зони АТО почали привозити на початку липня. Військово-медичний департамент Міністерства оборони України забезпечив нас медичними засобами на 90%. До того ж з медикаментами допомагають як звичайні хмельничани, волонтери, так і благодійні організації та фонди. На долю цих поранених, переважній більшості з яких нема ще й 25 років, випала така страшна річ як війна, тому хочеться надати їм максимальну допомогу».

Як розповідає Олександр Іванович, він спілкувався з кожним із цих поранених військових. І не один раз. «Після почутих від наших поранених історій, прокидаюсь серед ночі й довго ще не можу заснути, – зізнається Олександр Завроцький. – Стільки жахіть їм випало… Незалежно від звань на війні усі стали рідними… Зараз у нас лікується один хлопчина: худорлявий, трохи більше 60 кг. Коли на його очах поранили товариша, він на собі витяг його із полю бою, врятувавши життя. Таких історій – безліч…»
Від прохань журналістів про дозвіл на інтерв’ю з пораненими із зони АТО, керівництво госпіталю – не в захваті. Пояснює свою відмову небажанням порушувати їхній психологічний комфорт. Й підкріплює аргументацію тим, що більшість цих хлопців – спецпризначенці, яким не бажано «світитись» у засобах масової інформації. А проти спілкування поранених військових із волонтерами та небайдужими хмельничанами, медики не заперечують.
Поранені бійці, з якими вдалось поговорити у госпіталі, про війну спілкуються неохоче. Особливо з незнайомими. Особливо тоді, коли дізнаються, що перед ними – журналіст. Категорично відмовляються фотографуватись. Кажуть лише ім’я, про прізвище мова навіть не йде. В один голос твердять: на Сході – справжня війна, ніби комп’ютерні «стрілялки-війнушки» спроектували на Донеччину і Луганщину. Розповідають, що воювали там з добре навченим та оснащеним російським спецназом, особами кавказької національності та озлобленими покидьками з усіх куточків колишнього Союзу, яким нічого вже втрачати. Місцеві по-різному їх сприймали. Старші – вороже, переважна більшість – лаяла, ображала й кричала: «Забирайтесь геть з нашої території!» Молодь – краще зустрічала. Про те, за яких умов наші хлопці отримали поранення, не кажуть. Переконують: це – не важливо. Й зараз для них найголовніше – одужати й якнайшвидше повернутися до товаришів, щоб разом із ними видворити загарбників з нашої країни...