Титан

 Між пружних його гілок гніздились горобці, шпаки та інша пташина. Та «кумпанія» щоранку наповнювала двір, як і все довкілля, різноголосим, веселим щебетом. Деревина кидала тінь на півдвору, що в спекотні літні дні далеко не зайве. Та з іншого боку горіх затіняв чималий клапоть городу. Груша, що росла поряд із ним, теж не мала вдосталь сонця. Щопрада, це не заважало їй вкриватись великими, твердими плодами, котрі господиня знімала з гілок пізньої осені і зберігала в коморі аж до Нового року. Кілька разів сусід пропонував жінці зрубати того горіха. Мовляв, груші та городині немає росту. Та й восени потрібно вигрібати тонни його листя. Можливо, сусід мав рацію. Та жінка не могла зважитись, аби знищити того кучерявого красеня, того кремезного велетня. Милувалася ним. Відпочивала у його тіні спекотними дням. Дякувала йому, збираючи восени великі його плоди, котрих набиралось кілька мішків. Скоріше руку б собі втяла, ніж дозволила зрубати бодай гілочку.
Зранку, пораючись у дворі, помітила, що здійнявся неабиякий вітер. За городом аж за обрій простяглося поле. Колись воно було розділене лісосмугами на рівні квадрати, немов зошит з арифметики. Нині було голим, і тому видавалось безкраїм. Повирубували люди дерева на дрова. Ті лісосмуги взимку затримували на полях сніг, а влітку стримували буйні вітриська, не пускаючи їх до села. Наразі, не стриманий нічим, гуляв вітер полем, здіймаючи хмари пилу, від чого за городами ніби стояла сіра стіна. Відчуваючи, що має статись щось недобре, жінка хутко позаганяла курей до хлівця, та й, зачинивши дверцята, кинулась збирати відра, віники та інше немудре начиння, котре вітром носило по дворові.
Стривожено шумів буйним листом горіх, попереджаючи господиню про лихо, що сунулось із поля. І вона, гнана в спину сильним до страху, невблаганним подихом буревію, задихаючись від пилу, помчала у дім. Вже з вікна веранди спостерігала за тим, що відбувалось на дворі. А там діялось щось страшне: світ за вікном став сірим, до чорного. Ніби зранку впали сутінки. Мов дикий звір, що вирвався на волю і шаленіє від люті, завивав вітер. Він здіймав в повітря з поля та городів найродючіший, а тому й найцінніший шар грунту - чорнозем. Перетворивши його на пил, зі швидкістю та силою, неймовірною для людського сприйняття, ніс його чорною хмарою на село, мов заметіль узимку.
То й була заметіль, тільки чорна. Суховій - здогадалася жінка. Від старих людей чула про тую біду, та не думала, що доведеться і їй те пережити. Страх стис серце. Нищівний ураган могли б спинити лише густі лісосмуги. Та їх не було. Винищили, вигубили злії сили. Ніби навмисне, щоби додати горя, вже й так зневіреному люду. Жінці було моторошно до сліз. Крізь шпаринки у вікнах та дверях до веранди набилося пилу. Враз зробилися сірими білі тюлеві фіранки, але то було не лихо. Те все випереться та прибереться. Лихо відбувалася там, за вікном. Буревій розгулявся з усією силою. З іншого боку вулиці почулось, що щось дуже тріщить і немов просить про допомогу. То, розпачливо зойкнувши, впала переламана навпіл тополя. Падаючи, вона порвала лінію електропередач. Металеві дроти, мов змії,звивались у повітрі, загрозливо хльоскаючи врізнобіч. «Йой-йой-йой, Мати Божа та всі святії, помилуйте нас!» - молилась нажахана жінка. Раптом почулось злякане кудкудакання, і на рівні вікна вітром пронесло білу курку, гримнувши бідолахою об зачинені ворота. Таки не вгледіла жінка однієї, не загнала до курника. Забувши про свій страх, по самісінькі очі запнувшись хусткою, кинулась господиня рятувати своє курча. Вітрисько рвав двері з її рук. Насилу зачинивши їх та замкнувши на ключ, аби не зірвало з петель, вона не побігла , а покотилась за вітром до воріт. Намацала в сірій кучугурі курочку, притисла її до себе і відчула, як злякано калатає маленьке серденько, як і в самої господині. Тримаючись за металеву арку, заасфальтовану намертво, опираючись оскаженілому вітрові, вона з натугою намагалась дістатися хатніх дверей. Боляче шмагала виноградна лоза, вітер бив у груди. Спинилась на хвильку, перевела подих, оглянула рідний двір. Двір, котрий до цієї хвилі був прихистком від усього лихого, враз став повним небезпеки, загрози, страху. З могутнього горіха падали долу пташині гнізда з жовторотими пуцьвірінками, сипались сухі гіляччя та зелене листя. Все те, перемішане з пилом, носилось хмарою подвір’ям. Горіх стогнав, звивався, згинався стримуючи дужою кроною напади божевільного вітру, котрий ніби вирвався на волю з самої глибини пекла. Могутнє дерево, взявши на себе значну частку того шаленства, не дозволяло буревію з повною силою танцювати на обійсті свій руйнівний танок. Груша тулилась до горіха, ніби шукаючи захисту.
Із сусіднього двору, відірвана бурею, шаленно обертаючись навколо своєї осі, просто на жінку летіла «тарілка» супутникової антени. «Воістину «летюча тарілка», знесе мені голову, як косою зріже,» - злякано подумала господиня. Молячись Богові, вона затулила очі, приготувавшись до смерті. Та лиха не сталось завдяки горіхові. Заплутавшись у його кроні, «тарілка» спинилась. Перехрестившись та вдячно поглянувши на свого рятівника, жінка знову стала пробиратись до дверей. А тим часом покрівля сусідової хати наїжачилась погано прибитими шиферинами. Вони то підіймались, то знову падали, торохтячи при цьому, мов порожній віз. Вітер дужчав. Шиферини почали злітати в повітря, мов аркуші паперу. З неймовірною швидкістю неслись вони до жінчиного двору. Мабуть, потрощили б вікна її будинку, та на шляху стояв горіх. Йому важко було стримувати стихію. В безперервному гудінні, в какафонії страшної бурі чула жінка, як стогнало та йойкало дерево. Ось із тріском упала зламана велика гілка. Дерево зойкнуло від болю. Зойкнула, ухопившись за груди, й людина.
Скалічений горіх, міцно тримаючись могутнім корінням за рідну землю, стогнав, звивався,але не ламався. Не вдавалось чужинцеві-зайді, суховію вирвати його їз землиці, що годувала його своїм соком, плекала своєю силою, давала наснагу до життя.
Буревій стишився на ранок наступного дня. Наробив же він лиха! Ніби чай з блюдечка, повидував ставки. Змішаний з водою чорнозем перетворився на багнюку і забруднив будівлі та дерева. Зруйнував дахи, повибивав вікна. Позламував та повивертав дерева, котрі мали слабке коріння. За городами стояла сіра стіна пилу. То стиха опадав на поле чорнозем. Він кучугурами лежав під ворітьми, парканами, стінами, скрізь, де міг затриматись. Жінка, як і всі, вантажила на возик ту святу родючу земельку, завдяки якій існувало все живе на землі, і яку не вдалось буревієві перетворити на пил, на багно. Возила на город, на поле, де й належало земельці бути. З любов’ю дивилась на свій горіх. А він стояв дужий і гордий, незборний і незламний, підтримуючи верхівкою безмежне небо, мов Титан.

Любов ШИШАЦЬКА.