Хмельницькі прикордонники: «Ми справді бачили, що «Градами» нас обстрілюють з території Росії»

Хмельничани Олег Ковбич і Сергій Вербицький захищали кордон на пункті пропуску «Довжанський», який був практично знищений через постійні обстріли бойовиків. Саме там було вбито старшого лейтенанта Олександра Дзюбелюка з Нової Ушиці, неподалік загинув Леонід Шірпал із села Суслівці Летичівського району. А їм пощастило вибратись живими.
Обидвоє працюють у Національній академії Державної прикордонної служби імені Богдана Хмельницького вже майже 18 років. Вони інструктори: вчать курсантів розумітися на бронетранспортерах. Ніколи б не подумали, що застосовуватимуть свої знання і вміння не на заняттях, а на війні. На справжній, нехай і не оголошеній.

Росіяни спочатку стріляють по наших, а потім допомагають

Більше чотирьох місяців Олег із Сергієм захищали державний кордон України. 18 квітня чоловіків відправили на заміну водіїв БТРів у Херсонську область. Через два місяці з Криму їх перевели до пункту «Успенка» Донецької області. Прикордонники зізнаються, що спочатку не казали своїм сім’ям, де вони перебувають, щоб ті не хвилювалися.
На пункті пропуску «Довжанський» хмельничани опинилися у середині липня. Там вони на власні очі бачили, як стріляють із «Градів» з території Росії. Як під вогнем мінометів вмирають люди, як підривається така потрібна українським військовим техніка.
«На пункті «Довжанський» ми потрапили під обстріл, який тривав майже чотири години, — каже Сергій Вербицький. — Потім стріляли знову — вже три години безупинку. Там ми були відрізані від інших. Ніби перекривали кордон, але так вийшло, що опинились в оточенні, далеко від основних сил».
За словами прикордонників, після обстрілів росіяни відкривали пункт пропуску «Новошахтинськ» і надавали допомогу — забирали поранених, вбитих.
«Самі ж спочатку стріляли, а потім допомагали. Переправляли до нас, на територію України, в безпечне місце. Розповідають, що там навіть брали відбитки пальців, випитували місця дислокації. Кололи пораненим наче знеболювальне, а насправді препарати, після яких люди видавали всю правду», — згадує Олег Ковбич.

За зраду платять багато

У серпні з пункту «Довжанський» робили коридор, щоб доправити прикордонників до основних українських сил. А в селі Дякове, через яке вони мали йти, вже чекали терористи.
«Ввечері у Дяковому зібралися всі війська, усі підрозділи, і мали робити перехід коридором. Але як завжди, нас здали, і в тому переході ми потрапили під обстріл «Градів». Знову засідка. Полями ще йти можна було, а в посадках, де вузькі переходи, постійно чекали терористи», — обурюється Олег Ковбич.
За словами чоловіків, ходили чутки, що тим, хто здасть колону своїх, платять від 30-ти до 60-ти тисяч. У якій саме валюті — не знають. Кажуть, може, доларів.
«Тоді, при переправі з «Довжанського», багато народу загинуло, багато техніки знищили. Люди ховалися в окопах, а техніку не змогли заховати. Ми їхали на БТРі, всередині везли поранених. Ремонтувати пошкоджену техніку було ніколи, тому кидали її там і рятувалися, хто як міг», — розповідає Сергій Вербицький.

Олег Ковбич: "Місцеве населення нам допомагало"

«Наступна переправа мала бути в районі села Мар’янівка. Коли війська після обстрілу позбиралися, поки дійшли туди вночі навпомацки, виявилось, що цей пункт розбомбили. Поки розвідка шукала інше місце переправи, нас знову почали обстрілювати «Градами». Це тривало з півгодини. Усі порозбігалися, полишали техніку, відходили в посадку. Коли закінчився обстріл, позабирали поранених і техніку, яка вціліла. У темряві зібралися, аж під ранок знайшли переправу. З технікою вузьким переходом пішли через річку, там нас знову почали обстрілювати. Ми ледве вирвались, полями і згарищами рушили звідти», — додає Олег Ковбич.
7 серпня вранці добралися до Амвросіївки, там усім надали допомогу, швидкі забрали поранених. Тоді виїхали назад на Бердянськ, звідки відправлялися, хто куди — нарешті додому.

Місцеві не хочуть в Росію, вони просто хочуть спокою

Чоловіки розповідають, що місцеве населення їм допомагало. Відкрито люди прихильності до Путіна не виявляли. Вони не хочуть в Росію, вони хочуть спокою.
«Місцеві люди нам завжди допомагали: привозили техніку, запчастини, рили з нами окопи. Проте ми чули історію, що якось у червні після того, як місцеві якусь їжу принесли, всі військові заснули, тоді їх обстріляли, — пригадує Олег Ковбич. — Але ми такого не бачили. Люди здебільшого хліб приносили. В нас ще були пайки, ми ділились продуктами. Як розбили кухню, варили самі собі, поділившись на групи. Вода була на пунктах, проблем з нею не мали».
Коли прикордонники перебували під Бірюково, вони їздили на ферму до одного чоловіка брати воду. Кажуть, що тому через це погрожували. На сході країни люди налякані, проте життя вирує, вирощують худобу, збирають врожай.
«Набирали одного разу воду в сім’ї, яка живе у погребі. Там четверо дітей, меншому півтора року. Виїжджати не хочуть. Село не обстрілювали, але люди ховалися, тому що інколи до них долітали осколки», — згадує Сергій Вербицький.

Стільки смертей, а нічого не міняється!

Екіпаж прикордонників на Зеленопіллі супроводжув групу з Мар’янівки. 12 липня їх підірвали. Серед них були ще двоє хмельничан: Сергія Шорохова сильно поранило, а Павло Дияк загинув.
«Один БТР підбили трохи, а інший зовсім розірвало. Водій Дияк Павло загинув на місці, а наводчика Сергія Шорохова викинуло від вибуху, він сильно постраждав. От нещодавно вийшов вже з лікарні. Потовчений, обгорів, йому видалили селезінку, але, дякувати Богу, живий», — каже Олег Ковбич.
Чоловіки не можуть зрозуміти, чому за стільки часу нічого не змінюється, нічого не вирішується. Вони не знають, чому з-за кордону їх могли обстрілювати, а вони мовчали у відповідь. Чому так? Кажуть, що сепаратистів фактично й не бачили, тільки бачили, як «винюхували» щось хлопці і навіть дівчата. Таких прикордонники передавали СБУ. Ще кажуть, що дуже турбувала там нестача інформації, чи точніше, її надлишок, адже в Інтернеті всі по-різному пишуть, важко щось зрозуміти.
Олег Ковбич і Сергій Вербицький кажуть, що їм образливо, що гинуть люди, і наші, і росіяни. Народ страждає, села розбиті, подекуди на місці населеного пункту залишились лише згарища.
                                                                                 Сергій Вербицький: "Техніку покидали, рятуючи життя"

«Ми трималися, не падали духом. Патріотизм — це основне, але самим лише патріотизмом війну не виграєш. Віддати Донбас — не вихід. Хто гарантуватиме, що Путіну цього не буде замало? Може, він піде на Херсон чи Одесу, робити дорогу до Криму?», — розмірковує Сергій Вербицький.
Попри все, прикордонники кажуть, ми ще можемо щось змінити, адже хлопці, які там воюють, знають, за що борються.
«Хлопці молоді, 18-19 років, стояли поряд із нами. Дивимося, очі горять і після обстрілу. Ще в щось вірять. Горді, що захищають Батьківщину. Такий би патріотизм тим, хто сидить нагорі!», — зізнається Олег.
 

Галина МЕЛЬНИК