Ох, цей памперс!

– Пора і честь знати, – сказала Віра, піднімаючись з-за столу. – Скоро світатиме, а ми все гуляємо.

– Та не квапся, доню! – сказала мати і силоміць посадила гостю на стілець.
– А й справді, – підтримав тещу зять Василь.
– Ми так рідко буваємо тут, що я вже майже забув, як виглядає наша іменинниця. По цих словах, хитаючись на ослаблих від горілки ногах, підійшов до святково вдягненої господині і чмокнув в обличчя. Та аж зніяковіла.
– Гаразд! – погодилася Віра. – Ще трохи посидимо, але ти вже більше не пий.
– Ані краплі. Слово – закон, – вимовив і булькнув в чарку оковитої.
– Не знаю, як ти поведеш машину? – забідкалася дружина. – Коли б сам, то грець з тобою, але ще дитина на руках.
– Довезу цілими і неушкодженими, – запевнив підпитий водій.
Довго прощалися: обнімалися, цілувалися, пускали сльозу. Нарешті, поїхали додому до Василевих батьків. На дорозі ані душі. Отож глава сім’ї, відчувши себе в той момент майже Шумахером, натиснув педаль газу, і «Жигулі» рвонули, немов кінь, що зірвався з прив’язі.
– Куди летиш? Збав оберти! – стала просити Віра. – Вдома що – пожежа палахкотить?
– Може, сама сядеш за кермо? Знайшлася розумна. Зараз міліція солодко спить, так що заспокойся. Все буде гаразд.
Замугикав якусь мелодію. Але переповнений алкоголічним адреналіном відчайдух, дуже помилявся. На перехресті, в густих росянистих кущах, ховалися-таїлися два хлопці-даішники. Вони справно несли службу. Вірили, що безсонна ніч має бути винагороджена. Хтось таки проїде мимо і подасть привід для затримки. Потім вони зроблять перевірку технічного стану автівки. Якщо знайдуться огріхи, то оштрафують, згідно закону.
– Хтось їде! – сказав сержант лейтенантові. – Землі не дістає!
– Він наш. Здеремо з нього сім шкір, – виніс заздалегідь присуд молоденький офіцер, потираючи долонями заспані очі, котрі ніяк не бажали відкриватися. Міліціонери вискочили на дорогу. Піднесли рябі цурпалки. Хотіли зупинити нічного автогонщика, але той кулею прошмигнув в бік райцентру.
По конях! – скомандував чоловік з двома маленькими зірочками на погонах. – Газу до відказу!
– Почалися змагання, ніде не зареєстровані і не афішовані. Хто кого! Чий двигун має більше кінських сил? Віра озирнулася, крізь засклене скло побачила позаду світло двох фар. Вони наближалися.
– Нас хтось наздоганяє! – мовила тривожно. – Може, міліція? Я ж тебе просила як людину…
– Нехай! Наша совість чиста перед законом, – сказав Василь і голосно засміявся.
Прокинулася дитина. Зарюмсала. Певно, і вона відчувала тривогу. Перед в’їздом в село ще нещодавно надто сміливий власник «Жигулів» відчув страх. Аж спітнів сердешний. Спинив легковика біля всохлого ясена.
– Винось дитину з машини, – поквапив дружину. – Зробимо так, буцім синкові захотілося до вітру. Може, він нас врятує.
Віра швиденько виконала наказ Василя. Незграбно задерла малюкові ніжки, ледве не до голови. Той пручався. Скиглив. Ніяк не горів бажанням врятувати батька, над котрим, на якому «світив» солідний штраф, за керування автомобілем в нетверезому стані і за перевищення швидкості.
– Куди летимо? Не реагуємо на сигнали працівників міліції. Відчуваємо себе мажором, чи, може, Бога хапнув за бороду? – спитав лейтенант і витягнув з сумки папір, ручку, апарат для тестування на сп’яніння.
– Дихаємо! Не вбік, а сюди. Прямо! – показував пальцем.
– Та ми не втікали, – виправдовувалася Віра, в котрої вже руки затерпли від тримання дитини. – Воно щось з’їло зі смаком у бабусі на іменинах, отож і заболіло черевце, мучиться бідненьке. Сержантові в ту мить впала сигарета з руки, він нагнувся аби підняти і скосив око на дитину котра виверталася з маминих рук. Певно, вже набридли знущання.
– І куди воно, бідолашне має справити нужду? – запитав міліціонер. – Ви хоча би стягнули памперс.
– А й справді, – спохватилася Віра – Та це нічого. В нас є ще кілька, взяли про запас.
Обман не вдався. Надто дорогими для Василя вийшли тещині іменини. Відтоді сім’я в гості їздить автобусом, або йде пішки через поле. Так безпечніше і економніше.