ye-logo.v1.2

Там, де росте стара верба

Суспільство 2550
Фото: foto-planeta.com

Знову наснилася стара бабина верба. Петро зрубав її, а вона знову виросла.

 Баба Ольга, важко, спираючись на два костури, підчепить чорну гілляку своєю палицею і тягтиме її з дороги у двір – якесь галуззя на розпал буде, коли висохне. Петро сердиться, бо ж хіба раз просив бабу, аби не тягла сама того гілля – оце не стільки потрудиться, як зляже потім з високим тиском... А більше у їхній старій (он на сволоку позначений рік побудови – 1947-ий) хаті нікого й нема, хто б допоміг. Петрика ще трирічним привіз сюди з іншого району покійний батько. Забрав від матері-алкоголічки, бо пропав би малий. Тож і бабі несамотньо, і малому тепло-ситно.
Батько добрим був, жалів Петра. Та й баба, як могла, намагалася замінити хлопцю матір. Отак і жили б собі якось помалу, коли б не горе. Скільки його ще належить перенести цій хаті, знає один Бог, а іконами баба обвішала всю хату і ревно молиться на них щодня...
Батько Петьків добре знав, що в нього за біда. Проте й словом не прохопився про те ні старій матері, ні малому синові. Лиш частіше почав ходити до лісу. Йде немовби по гриби, а здається, що тікає з-перед очей бабиних, бо ж бачив, що здогадується про щось старенька. Отам, у лісі, може, й зронив коли сльози жалю за світом, що його доведеться незабаром покинути. Ніхто тому не свідок – хіба, може, маленький чорний песик, що завжди хвостиком бігав за хазяїном... Ото по смерті батька він ще довго виглядав свого, визнаного та єдиного у своєму собачому житті, господаря. А чорна коротка шерсть тваринки чомусь за місяць посріблилася сивиною.
„Усе, як у людей”, – подумав тоді Петько, залишившись враз без людини, яка завжди була в думках стабільно присутньою у його юнацькому житті, живою і здоровою. Батько ж бо ніколи не говорив йому, Петькові, що йому болить.
...Петро невдало повернувся, зачепився порізаною рукою за бильце двоярусного ліжка і прокинувся від болю. Гостро шпигонуло аж до самого, здається, серця. Хотілося сісти й заплакати, незважаючи на свій уже далеко не дитячий вік. Проте, мабуть, душевний біль віку не має: однаково проймає і в десять, і в сорок – тільки причинами відрізняється, але не силою...
Поглянув на годинник: за годину має бути на заводі. Зараз принесуть сніданок на їхній заробітчанський гурт. Петро наперед знає, що то буде рисова каша, котру кухар-узбек чомусь вперто називає пловом і накидає її в тарілку – просто рукою. Петро ніколи не думав, що може так скучити за звичайною бабиною щоранковою картоплею з банячка...
Завовтузилися поряд хлопці. Їх, двадцять молодих дужих односельців, як привезли тиждень тому, так і поселили разом у кімнаті-бараці. Там, удома, в Україні, обіцяли гарні умови (не на будівництві будете, хлопці – позмінно на заводі!) і до десяти тисяч зарплати за місяць. От і «клюнув», дурний, на обіцянки: хіба ж бо своїх там на гарну роботу не знайдеться?.. Що то насправді, парубок зрозумів уже потім: коли їх, повний автобус завербованих, завезли вночі на якусь закриту територію, а міцні ковані ворота за ними одразу ж замкнули на два замки охоронці в камуфляжі. На ранок хлопці побачили свою «роботу»: завод і їхній гуртожиток-барак – на одній території, огородженій бетонною огорожею з колючим дротом зверху.
– Як у зоні... – прозвучало від когось із їхнього принишклого гурту. Більше говорити ніхто не наважився.
Привезене з дому швидко з’їли: після 12-годинної зміни, де й присісти не дозволяють, апетит у всіх був, як на домашні мірки, нелюдським. Тож тепер залишилося їсти оту, не засмачену навіть цибулею, рисову кашу – щодня, щоразу, незважаючи на важкі спазми шлунку. І – працювати до терпкої знемоги. Петро мусить жити тут так, як і всі, бо має тепер мрію – повернутися додому.
О, як же не знав він до цього часу справжньої ціни своєму бідному побуту в селі! Навіть бабине старече буркотіння «женися вже, та хазяйнуйте осьде коло хати!» видавалося йому тепер, на відстані тисяч кілометрів, такою солодкою піснею!
І навіть слово «Україна» йому, котрий ніколи не замислювався про якийсь там патріотизм, набуло там, глибоко-глибоко в середині, у свідомості, якогось незбагненно-рідного смислу...
– Кушат! Кушат! – пролунало за напіввідчиненими дверима. Петро поспіхом перев’язав порізану вчора на заводі руку, перехопив паском штани, що за два тижні стали чи не удвоє завеликими на нього, і поспішив до виходу.
Свідомість намагалася вхопити і втримати від забуття залишки передранкового сну: з вербою, сільською вуличкою, з бабою Олькою – цього разу, спираючись на костури, старенька, бачилося, перехрестила його...

Леся ГУДЗЬ.
Житомирська область.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую