Гаряча тема:
- Війна
Там, де росте стара верба
Знову наснилася стара бабина верба. Петро зрубав її, а вона знову виросла.
Баба Ольга, важко, спираючись на два костури, підчепить чорну гілляку своєю палицею і тягтиме її з дороги у двір – якесь галуззя на розпал буде, коли висохне. Петро сердиться, бо ж хіба раз просив бабу, аби не тягла сама того гілля – оце не стільки потрудиться, як зляже потім з високим тиском... А більше у їхній старій (он на сволоку позначений рік побудови – 1947-ий) хаті нікого й нема, хто б допоміг. Петрика ще трирічним привіз сюди з іншого району покійний батько. Забрав від матері-алкоголічки, бо пропав би малий. Тож і бабі несамотньо, і малому тепло-ситно.
Батько добрим був, жалів Петра. Та й баба, як могла, намагалася замінити хлопцю матір. Отак і жили б собі якось помалу, коли б не горе. Скільки його ще належить перенести цій хаті, знає один Бог, а іконами баба обвішала всю хату і ревно молиться на них щодня...
Батько Петьків добре знав, що в нього за біда. Проте й словом не прохопився про те ні старій матері, ні малому синові. Лиш частіше почав ходити до лісу. Йде немовби по гриби, а здається, що тікає з-перед очей бабиних, бо ж бачив, що здогадується про щось старенька. Отам, у лісі, може, й зронив коли сльози жалю за світом, що його доведеться незабаром покинути. Ніхто тому не свідок – хіба, може, маленький чорний песик, що завжди хвостиком бігав за хазяїном... Ото по смерті батька він ще довго виглядав свого, визнаного та єдиного у своєму собачому житті, господаря. А чорна коротка шерсть тваринки чомусь за місяць посріблилася сивиною.
„Усе, як у людей”, – подумав тоді Петько, залишившись враз без людини, яка завжди була в думках стабільно присутньою у його юнацькому житті, живою і здоровою. Батько ж бо ніколи не говорив йому, Петькові, що йому болить.
...Петро невдало повернувся, зачепився порізаною рукою за бильце двоярусного ліжка і прокинувся від болю. Гостро шпигонуло аж до самого, здається, серця. Хотілося сісти й заплакати, незважаючи на свій уже далеко не дитячий вік. Проте, мабуть, душевний біль віку не має: однаково проймає і в десять, і в сорок – тільки причинами відрізняється, але не силою...
Поглянув на годинник: за годину має бути на заводі. Зараз принесуть сніданок на їхній заробітчанський гурт. Петро наперед знає, що то буде рисова каша, котру кухар-узбек чомусь вперто називає пловом і накидає її в тарілку – просто рукою. Петро ніколи не думав, що може так скучити за звичайною бабиною щоранковою картоплею з банячка...
Завовтузилися поряд хлопці. Їх, двадцять молодих дужих односельців, як привезли тиждень тому, так і поселили разом у кімнаті-бараці. Там, удома, в Україні, обіцяли гарні умови (не на будівництві будете, хлопці – позмінно на заводі!) і до десяти тисяч зарплати за місяць. От і «клюнув», дурний, на обіцянки: хіба ж бо своїх там на гарну роботу не знайдеться?.. Що то насправді, парубок зрозумів уже потім: коли їх, повний автобус завербованих, завезли вночі на якусь закриту територію, а міцні ковані ворота за ними одразу ж замкнули на два замки охоронці в камуфляжі. На ранок хлопці побачили свою «роботу»: завод і їхній гуртожиток-барак – на одній території, огородженій бетонною огорожею з колючим дротом зверху.
– Як у зоні... – прозвучало від когось із їхнього принишклого гурту. Більше говорити ніхто не наважився.
Привезене з дому швидко з’їли: після 12-годинної зміни, де й присісти не дозволяють, апетит у всіх був, як на домашні мірки, нелюдським. Тож тепер залишилося їсти оту, не засмачену навіть цибулею, рисову кашу – щодня, щоразу, незважаючи на важкі спазми шлунку. І – працювати до терпкої знемоги. Петро мусить жити тут так, як і всі, бо має тепер мрію – повернутися додому.
О, як же не знав він до цього часу справжньої ціни своєму бідному побуту в селі! Навіть бабине старече буркотіння «женися вже, та хазяйнуйте осьде коло хати!» видавалося йому тепер, на відстані тисяч кілометрів, такою солодкою піснею!
І навіть слово «Україна» йому, котрий ніколи не замислювався про якийсь там патріотизм, набуло там, глибоко-глибоко в середині, у свідомості, якогось незбагненно-рідного смислу...
– Кушат! Кушат! – пролунало за напіввідчиненими дверима. Петро поспіхом перев’язав порізану вчора на заводі руку, перехопив паском штани, що за два тижні стали чи не удвоє завеликими на нього, і поспішив до виходу.
Свідомість намагалася вхопити і втримати від забуття залишки передранкового сну: з вербою, сільською вуличкою, з бабою Олькою – цього разу, спираючись на костури, старенька, бачилося, перехрестила його...
Леся ГУДЗЬ.
Житомирська область.
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: