ye-logo.v1.2

Дресирувальники

Суспільство 2141
Фото: wallpaperpixel.com

Весняний прохолодний ранок пощіпував легким морозцем, і Павло, поспішаючи до сторожки, раз у раз потирав руки.

 І чого, питається, не взяти рукавиці?! Не голова, а решето. Добре, хоч куриво не забув...
Стара сторожка - маленький будиночок із тесаних напівкругляків, підсліпуватим вікном і низькими дверима — був оповитий легким серпанком диму. Це вже, певно, дід Дем'ян затопив грубку, щоб зігрітись та заварити свій незмінний чебрецевий чай із медом. Ще здалеку Павло помітив і Сашка, що завзято розбивав скреслу кригу біля берега. Поспішив на підмогу.
Ніздрі стрепенулись від гострого духу свіжої риби. Колгоспні ставки аж кишіли дорідними линками, коропами, карасями та іншим багатством. Усю цю живність вони з товаришами дбайливо підгодовували і пильнували від злодіїв.
Дем'ян рішучо прямував до своїх молодих поплічників аж у інший кінець величезного ставу. Мав схвильований і водночас розгублений вигляд. Олександр штовхнув товариша у плече, показуючи очима на діда.
- Олексійовичу! Чого такі налякані? Що трапилось? - Павло вичікувально дивився на старого.
- Ой, хлопці! Там нам такий подарунок підкинули під двері... Треба його чимось нагодувати. Це щоб молочко було - ото діло! Але й хлібець теж не згірше...
- Який ще подарунок? Кого годувати? Яке молоко і хліб? - товариші спантеличено перезирались і глипали на діда.
- Та ходіть, самі побачите...
Покректуючи, він поспішав до хатини. І раптом ранкову імлу і спокійну тишу розтривожив веселий гавкіт, і просто під ноги Павлові покотився чорний клубочок.
- Оце-так подарунок! - засміявся той.
- Буде нам помічник. - Олександр нахилився, щоб погладити цуцика.
Назвали Жуком - чи тому, що був суцільно чорним, чи на честь голови колгоспу Івана Федоровича Жуковського. І ріс той песик на диво слухняним і кмітливим. Вже за півроку молодий цибатий Жук із завзятим гавканням нарізав кола біля ставків, охороняючи територію.
Одного разу чоловіки спробували себе в ролі кінологів-аматорів. Вийшло! Незабаром пес слухняно приносив палицю, знаходив заховані речі, сідав, лягав, подавав лапу і виконував багато інших команд.
- Треба подякувати тому, хто підкинув нам такий скарб. Молодець, Жук! - Павло простягнув собаці шматочок ліверної ковбаси, а вже за мить той помчав відганяти колгоспну череду корів, що забрела на територію ставків.
... Осінь видалась напрочуд теплою. Дні пестили сонячною погодою. Початок жовтня трохи задощив, а тоді знову стовпчик термометра підскочив аж до +18 за Цельсієм. Люди раділи теплу, і кожен поспішав завершити городні справи. У повітрі розлився повінню терпкий запах диму від кострищ упереміш із солодким ароматом достигаючих яблук та грушок зимових сортів. Глибокий, темно-синій серпанок неба виразно окреслював обсипані золотом берези і вбирав у себе кожну краплину сонця. Ще місяць-другий - і цей недосяжний простір посіріє, насупиться і зсипатиме в долоні землі міріади пухнастих сніжинок... Але поки що було по-літньому тепло. І це прекрасно!..
На колгоспних ставках майже щодня виловлювали рибу й возили на продаж. Це було ще одним потужним джерелом фінансових доходів господарства. Не обділеними лишались і працівники колгоспу: кожен наділявся кількома кілограмами щедрого улову. Були й інші охочі до рибки. Щоправда, до сільського господарства стосунку зовсім не мали, але завдяки сторожам і доброму могоричу по кілька гарних рибин додому приносили. Так у сторожці, у дальньому кутку, під старим кожухом, назбиралось кілька величеньких пузатих плящин пристойної випивки. Лише іноді, пізно ввечері, під смажену рибку чоловіки дозволяли собі пропустити по чарчині. Навіть Жук уже знав цю традицію. Тож коли Дем'ян розстеляв на землі старе рядно і ставив велику залізну миску духмяних коропців, пес тієї ж миті приносив скляну тару, наповнену хмільного питва. Та це бувало не часто, і то тишком-нишком, аби, не дай Боже, Іван Федорович не довідався.
Крутий норов Жуковського знали всі. Особливо не любив він пияків. Сам ніколи не вживав, навіть на весіллях та у великі свята обходився мінералкою. Тож і своїм підлеглим спуску не давав. Аби хоч раз хтось необережний дихнув на нього горілчаним духом - пиши пропало. Пам'ятатиме до нових віників. Сам керівник не раз наголошував:
- Будь-яка робота вимагає тверезої та ясної голови. А якщо хочете ще й гарного результату - то й поготів!
Тому й доводилось місцевому люду тримати себе в рамках.
Того сонячного жовтневого ранку біля сторожки кипіла жвава робота. Доки Павло з Олександром розкидали в прибережні води корм для риби, дід рубав гілля для вогнища, а на великій пательні апетитно шкварчали пузаті линки. Ранкову ідилію порушив гуркіт машини. На ґрунтовій дорозі, що перетинала колгоспне поле і вела до ставків, чітко вималювалась старенька «Волга» Івана Федоровича.
- Явився - не запилився! Весь настрій зараз зіпсує, - пробурчав Павло, а товариш тільки мовчки зітхнув.
Зупинивши автівку неподалік, Жуковський, високий статечний козарлюга із чорними розкішними вусами й такого ж кольору очима, попрямував до сторожки. Усі, як по команді, завмерли біля ватри.
- Доброго ранку чесному товариству! Як поживаєте? Чи все гаразд? - густий соковитий бас керівника розітнув тишу.
- Усе в ажурі, Іване Федоровичу! Працюємо... - Павло з усмішкою розвів руками, але голова суворо зміряв усіх трьох поглядом, і чомусь раптом підступно замлоїло в грудях.
- Кажете, «в ажурі»... Може бути... Не раз чув розмови, що рибку на горілку міняєте. Дійсно, «ажурний» бартер.
- Та ви що?! Наклеп! Щоб ми таким неподобством займались! Не вірте тим брехням, - Павла кидало то в жар, то в холод.
- І навіщо нам та горілка, коли це ми вживаєм?! Я хворію, У Павла дружина люта, а дід зроду-віку не чаркувався, - Олександр артистично округлив очі.
- Такі святі та праведні, що аж лячно! - розсміявся Жуковський. - Гаразд, не виправдовуйтесь. Краще рибою мене пригостіть, бо ще й не снідав.
Дем'ян миттю розстелив старе рядно, товариші наставляли нехитрий сніданок. І тільки-но всі примостились біля миски зі смажениною, як раптом почулося веселе дзенькання. Повернулись у бік галасу і остовпіли: прямо до них поспішав Жук, вигнувши спину й учепившись зубами в торбину з пляшками припасеного хмелю. Запала напружена до краю мовчанка, і враз тишу розітнув оглушливий регіт:
- Ха-ха-ха! Не вживають... Охо-хо! Хворі... Ха-ха-ха! Ой, не можу! Молодчина, песику! Оце, я розумію, собака! Не забув, що до сніданку треба причаститись.
Мовчать усі. Ні пари з уст. Та й що тут скажеш?
Не важко здогадатись, чим це закінчилось. Правда, Іван Федорович виявив милосердя і обмежився лише усною доганою. Добре те, що у героїв цієї історії відтоді зникло всіляке бажання перехилити чарку. Та й нарешті припинили свої експерименти дресури над Жуком. А то пес, чого доброго, ще й не під такий монастир підведе...

Ірина ЯСІНСЬКА.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую