ye-logo.v1.2

Хмельничанка Валентина Базилюк: «Вже 11-й місяць йде після Майдану, а ми все в боротьбі...»

Євромайдан 5462
З цих, власноруч зшитих і вишитих мішечків Валентина і Михайло роздавали подарунки на Майдані в Новорічну ніч.
З цих, власноруч зшитих і вишитих мішечків Валентина і Михайло роздавали подарунки на Майдані в Новорічну ніч.. Фото: автора

«30 листопада, в ту пекельну ніч, збудило нас побиття дітей на Майдані, - розповідає член ради Майдану, організатор Всеукраїнської спілки матерів «Чужих дітей не буває» Валентина Базилюк.

 - Душа відчула, що щось не те, хоч новин ми ще не чули. І хоч наші діти біля нас, але ми живемо з гаслом - чужих дітей не буває. Згодом, на Майдані, нас запитували: «Серед цих дітей ваші теж є?» Кажу: «Так. Подивіться праворуч, ліворуч... це все наші діти».

Приїхавши на Майдан, прийшли до тієї стели, де о четвертій ранку їх піднімали кийками по голові. Бачимо - один чобіток стоїть, а в другому те дитя побігло, бо не встигло взутися, - адже на ранок усі міцно сплять і бачать хороші сни.
Два тижні, день у день, ми ходили в Михайлівський собор, де знаходився кордон між життям і смертю. Два тижні ставили свічечки за здоров'я тих дітей, матерів, щоби їхні серця заспокоїлись, і кожна знайшла свою дитину живою.
... 8 грудня ми з чоловіком та подругою Валентиною Колесник пішли під Верховну Раду. Як приїхали - з рюкзаками з їжею. Бачимо - перед самим входом - п’ять рядів міліції, а збоку, на пагорбку – солдатики з внутрішніх військ.
Стоїмо на підмурку, позаду нас кущі, за ними – паркан і ті хлопчики. Я прогорнула кущі і почала з ними говорити, благати їх. Бачу, вони один за одним почали знімати маски з обличчя. І далі вже спілкувалася з ними, дивлячись їм у вічі. Кажу: «Діти, ми прийшли для того, щоб захистити вас, не смійте виконувати ті страшні накази, ви ж будете мати гріх до сьомого коліна...».
Потім запитую: «А ви їсти хочете?». «Хочемо». Я коли це почула, що ті діти голодні, - бігом до Міші, свого чоловіка, який тримав на плечах рюкзак з продуктами. А ми в лотку привезли сало, хлібчик, і я все це їм передаю через паркан. Бачу, один хлопчик розстібає бущлат і ховає за пазуху те сало, хліб... Другий...».
«Тут нам якраз ще піднесли їсти – бутерброди, бо ми там довго стояли, - продовжує Михайло. - І ми їм все те через паркан знову передаємо. А ті діти - хто в рукав, хто в кишеню, хто за пазуху... Запитую: «Може, хто з Хмельницького?». Один каже: «Є, з Віньковець». «Що мамі передати?» «Передайте, що я живий і здоровий». І показує чорну ногу... Якраз перед тим, на Банківській, провокатори-тітушки, керовані Лук'яновим і Шуфричем, тих солдатиків побили цепами і камінцями. А потім розказували всім, що то били хлопці Корчинського. Ті дітки стояли спереду, а позаду - «Беркут», який прикривався ними. Уявіть, який цинізм – головорізи прикривався солдатиками зі строкової служби, яким по 18-19 років».
«Напередодні грудневого побоїща ми попрощалися з рідними та друзями...»
Ніч з 10 на 11 грудня — найстрашніша ніч. Ми якраз були вдома, приїхали перепочити, аж тут серед ночі, якраз перед тими подіями, мене наче сьоме відчуття розбудило. Те, що нас туди вело, то якась божественна сила. Взагалі над Майданом стояла така потужна енергія, така опіка! Вже згодом ми дивилися якусь передачу, де виступав тибетський монах, який так і сказав, що над Майданом став дух предків, який і не дав чорним силам подолати людей.
Тож кажу Міші: «Вставай, моє сонечко, їдемо до дітей». Встали, зібрали речі, продукти і поїхали. Поселилися в «Жовтневому». Заснула міцно-міцно, а ми лише галоші зняли, бо спали на кариматах, на цементі... Дехто досі нас не розуміє, але кожному дано своє. Аж тут - тривога! На нас налетів «Беркут». Жінок вивели через чорний хід, а Міша мій з хлопцями пішли на барикади - тримати оборону. Вони якраз стояли на пагорбі, було слизько, а беркутівці тиснули на них. Деякі не витримували, бо ребра в них у прямому сенсі тріщали, - «Беркут» проходить спеціальну підготовку, як це робити. А хлопці не мали нічого, лише міцно трималися за руки.
Ми ж пішли на Майдан, що був оточений з трьох боків: бої йшли і на Грушевського, і біля будинку профспілок, і на Інститутській... З Хрещатика також тиснули. Ситуація була настільки гнітючою, що кожної хвилини хтось з жінок втрачав свідомість — тому голову розбили, тому коліно роздробили... Тоді в нас ще не стріляли, тільки били і труїли газом.
Так ми простояли до третьої години. А о третій ночі Олеся Оробець звернулася до Європи: «Європо, допоможи! Київ у крові! Київ вставай!». Михайлівський собор почав бити у дзвони, і Київ піднявся... Люди йшли потоком: хто пішки, хто - на таксі, бо метро було перекрите. У ту ніч прийшло дуже багато депутатів. Богословська прийшла — каятися: «Простіть, люди». Чорновіл теж просив вибачення.
А ми стояли — промерзлі, без краплинки води, але в нас була надійна зброя — ми знали, що з нами Бог, з нами правда, і коли вже після третьої ночі Міша повернувся і знайшов мене в тому натовпі, він мене як схопив! Притиснув до себе - міцно-міцно і сказав: «Я тебе кохаю». Бо ми не знали, чи побачимося колись ще. Ми ж перед тим обдзвонили всіх своїх близьких і друзів. І я особисто перед кожним вибачилася, якщо образила кого, бо ніхто не знав, чи достоїмо до ранку.
Ми тоді не спали дві доби - 48 годин на ногах, в голоді і холоді! Я досі не розумію, яка сила нас тримала.
Всі ті місяці, щоночі, вже після того, як хлопці вкладалися в наметах спати, я на п'яту ранку мала зробити обхід території, перевірити, чи все в порядку, чи всі живі-здорові.
Тоді ми ще не знали, що найстрашніше чекає попереду.
«По них стріляють, а вони встають..»
По 20 лютого я вела щоденник день у день, а коли Небесну сотню розстріляли в нас на очах, бо ми стояли пліч-о-пліч з тими дітьми, ручка в руки не полізла.
... Ще до того, на тренуваннях, де Михайло, який входив до Хмельницької сотні, стояв попереду відомого всім Миколи Дзявульського із Шепетівки, який через кілька днів загинув під час штурму, гостро виникло питання - не вистачало бронежилетів. Ми зідзвонилися з досить небідними і патріотично налаштованими хмельничанами. Кажуть: «Приїжджайте, допоможемо». Кияни Павло та Сергій - унікальні люди, теж допомагали закупити бронежилети.
15-го ми поїхали, але поки зібрали гроші, вийшло так, що приїхали 19. А масові знищення почалися 18-го, і Грушевського та Інститутська вже повністю були перекриті військами.
... За 30 кілометрів від Києва виявилося, що Житомирська траса перекрита. Їхати далі водій відмовився. Ми його буквально вблагали, бо на нас чекали люди, яким ми везли бронежилети. Їхали невідомою дорогою, а я, тримаючи в руках свій оберіг, весь час молилася, просячи Матінку Божу і сина Божого Ісуса, довести нас. І ми доїхали до Києва, до самого Майдану, і нас ніде ніхто не зупинив! Хоча постів і міліції було на кожному кроці! Боженько ж знав, що ми необхідні на Майдані, знав, з якою метою їдемо.
Приїхали, а все навколо палає. Там же побачили своїх побитих хлопців і дізналися, що наш земляк, Толя Панчук, якому ми везли бронежилет, поранений. Він якраз відтягував Юрія Кравчука, свого друга зі Старої Синяви, а йому снайпер поцілив у нирку.
Я це як почула, в мене ноги підкосилися. Бо Толя, з яким ми тоді не були знайомі, за кілька днів до того попросив мене: «Пані Валентино, якщо у вас будуть зайві кошти, купіть мені бронежилет. Я вас не осоромлю...». То я, скільки там була, щодня носила йому бульйон — спочатку в реанімацію, потім — в палату. Богу дякувати, ми виходили Толю і відправили на лікування в Італію, а Юру, якого він врятував, - до Німеччини.
... 20 лютого вже стріляли з автоматів. Барикад вже не було, і бачу, несуть вбитих, поранених — одного, зовсім молоденького, тягнуть, а йому кров з рота пішла, і останніми його словами були: «Слава Україні!». Цей хлопчик був одним із тих студентів, які цілу ніч стояли на барикадах, а о шостій ранку їхали на заняття. І жодного дня не пропустили — ні вночі, ні на навчанні.
Я дивилася на тих дітей, і не вірила своїм очам. По них стріляють, а вони, наче жуки, в тих пластмасових будівельних касках, які не захищали від куль, падають і... встають, їх мочать, а вони встають...
«Я ладна слізьми омивати рани своїм синам на передовій»
Пам'ятаю, в одну з грудневих ночей ми з іншими жінками з Хмельницького підійшли до Порошенка, який теж був на Майдані. Кажу: «Петре Олексійовичу, Ви знаєте, що Ви — наш президент?». А він так притиснув мене до себе і каже: «Дякую за довіру. Якщо буде так, як ви кажете, перемогу святкуватимемо у Хмельницькому разом».
Нехай би не їхав, а хоча б вийшов до нас, коли ми до нього приїжджали, і заглянув нам в очі. І побачив би він у тих очах стільки болю та смутку, скільки не було до Майдану. Вже 11-й місяць йде, а ми все в боротьбі...»
Кілька тижнів тому Валентина їздила в зону АТО - завезла термобілизну, рукавиці, шкарпетки. Її родина, отець Василь з української православної церкви Київського патріархату, що в Олешині, отець Миколай з Волочиська, який стояв з ними на Майдані, кияни Павло і Діна, Ірина й Сергій. Хмельничанин Олег разом з батьками, друзі, діти (у них з Михайлом дві доньки) односельці... Допомагали всі!
Завезла понад 300 банок консервації. 500 - закрутила своїми руками і передала козакам сьомого полку.
Зараз Валентина збирає чергову партію гостинців для наших бійців: термобілизну, продукти, консервацію...
«Я вирішила, аби моя душа не рвалася на шматки, краще я годуватиму своїх синів на передовій, - каже жінка. - Краще б я була з ними, і своїми слізьми омивала їм рани, щоб вони швидше гоїлися. Бо мені дуже боляче на те все дивитися — що тут, що там. Бо, як і раніше, в нас нікому нічого не потрібно».

Своїми руками для бійців АТО Валентина приготувала 500 банок консервації.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую