«Майдан розділив моє життя на дві половини»

Олександр Захарчук не любить публічності, позувати перед фотокамерами, і навіть на розмову з журналістом погоджується не одразу. Він — представник тієї когорти людей, які не говорять, а роблять. А ще він відчуває відповідальність не лише за себе чи своїх рідних, а за усю країну і готовий робити для її процвітання все, що потрібно. Тому завжди там, де найважче, де потрібно не говорити, а діяти.
«Згадайте, якою була осінь минулого року, — каже активіст. — Те, що відбувалося в країні, мало вибухнути, інакше не могло бути. Коли я прочитав у Фейсбуці заклик Мустафи Найєма, то, не гаючись, поїхав до Києва. Там відчув, що це саме та точка, від якої стартуватиме початок нової України. Ставши плечем до плеча, відступати ми вже не збиралися. Про що тоді думали? Хотіли змінити країну, бо напрямок розвитку, який пропонувала нам тодішня влада, це був просто шляхом у нікуди. З Городка я був один, але зустрів знайомих зі Львова, разом ми зняли кімнату у хостелі. Про побутові зручності не думали. У кімнаті було десять двоповерхових ліжок, одна на всіх розетка, навіть не було де помитися. Спали ми по черзі: один на Майдані, інший відсипається, потім мінялися. Та усі ті незручності відступали на задній план, коли приходив на Майдан і бачив запал в очах товаришів».

Байдужих на Майдані не було
Мабуть, Майдан не вистояв, якби не надзвичайна згуртованість українців. Ніхто не ділився за статтю, місцем проживання чи політичним забарвленням. Усі стояли за Україну, за власне майбутнє.
«30 листопада ми очікували провокацій, — згадує Олександр. — Про це змушувало думати те, що стягнули багато «беркутівців», були ще якісь хлопці з цепами, ломами. Ми не знали, хто вони такі, та й про «Правий сектор» нічого не чули. Словом, було неспокійно. Ми з хлопцями якраз охороняли сцену. Але провокацій не було, і під вечір ми розійшлися. На Майдані залишилися лише студенти. Оскільки ми були втомлені, то розійшлися по тих квартирах, де зупинилися, відпочивати. Зараз я розумію, що то була наша помилка, але тоді ніби було все спокійно. І якраз тієї ночі студентів жорстоко розігнали. Вночі у нас в усіх завібрували телефони (а ми повідключали звук, щоб не заважати). Беру слухавку, а мене питають: «Ти хоч туди не потрапив?». Куди? Я не розумів, про що йде мова. А у тому хостелі, де ми жили, навіть телевізорів не було. І тільки зранку ми дізнлися, що сталося на Майдані. А там вже була сила-силенна людей, які прийшли і приїхали звідусіль. Люди вже вийшли не за євроінтеграцію, не проти поганого президента, люди вийшли, аби захистити дітей, виказати протест владі, яка насмілилася дати вказівку на побиття беззбройних мирних студентів. Це була якраз межа між минулим і майбутнім».

Разом з тим, щоб не травмувати рідних, батькам Олександр не сказав, що поїхав до столиці, аби бути у вирі подій. Телефонував щодня, казав, що поїхав у гості до знайомої дівчини, а на Майдан підуть лише подивитися.
«З грудня ми поселилися у будинку профспілок, — відтворює хронологію подій активіст. —Але спочатку було побоювання, що це ненадовго. Адже «беркутівців» було дуже багато, і у них була сила, підтримка влади. Ми ж, крім бажання щось змінити в країні, більше нічого не мали. Але ми згуртувалися, що було для противника найбільшим шоком. І саме у цій згуртованості, взаємопідтримці і виявилася наша сила. Пригадую, на Майдані підійшла до нас дівчинка з рюкзочком. Постояла тішки і каже: «Хлопці, у мене є чай». Дістає термос, наливає. Я запитую: «Ви спеціально нам чай принесли?». Вона каже: «Так». Хіба можна було після цього піти з Майдану? Адже мені принесли чай, щоб я там стояв, про мене дбають зовсім незнайомі люди. Оскільки я маю медичну освіту, то спочатку допомагав у медпункті. Але коли почали поступати перші поранені і на допомогу прийшли київські хірурги, пішов на барикади. «Гаряче» було на вулиці Грушевського. Ми ж не мали такої підготовки, як у «Беркута», не розуміли тактику ведення вуличного бою, вона відточувалася у бою. Тож стоїш за щитом, дихати важко, бо ж усе горить, від зривів гранат вушні перепонки мало не лопалися. Дивишся — а ззаду стоять люди: без екіпірування, з голими головами. І їх все більшало. Для нас це було стимулом, ми відчували підтримку, що за нами люди, і ми не маємо права відступати. І чим нас більше ставало, тим ми робилися сильнішими.
Знову вражали дівчатка-студентки. Їх не пускали на барикади. Але вони проривалися до нас. Підбігає дівчина, роздає марлеві пов’язки, які змочила соком лимона. Інша підносить бутерброди, молоко. А то дві дівчини натягнули на колову капюшони і тягнуть колесо. Інша взяла до рук ломик і, через силу, вибиває бруківку, потім наманікюреними пальчиками щосили видирає її, складає у мішок — і на передову. Скажіть, чи можна було спасувати перед цими дівчатами, розвернутися і піти? Людей було вже не зупинити, ми мусили стояти до останнього».
Однак, через сімейні обставини Олександру довелося приїхати до Городка. Але все одно щотижня їздив до столиці. А у Городку збирали теплі речі, гроші і теж везли на Майдан. У райцентрі створили «Самооборону». «У перші місяці Революції міліція навіть на вулиці міста не виходила, — згадує Олександр — Чи боялися, чи чекали, що ж буде далі. А як без міліції в місті, та ще й у такий час? То «Самооборона» спільно з правоохоронцями почала патрулювати вулиці міста, оберігали мешканців від злочинців, провокацій».
Сьогодні активіст займається волонтерською роботою: «Ми розуміємо, що без нашої допомоги воїнам буде важко. Тому виготовляємо буржуйки, маскувальні сітки, збираємо теплі речі, харчі і відправляємо на фронт».