«Сорок три роки – як один день»

 Зустрілися вони в парку, де росли вікові липи, посаджені ще за Катерини другої. Обидвоє навчалися у Красилові, в професійно-технічному училищі. Валентина – на контролера, Григорій – на токаря-фрезерувальника. Практикувалися на старому заводі, який виробляв запчастини для літаків.
Поряд був старовинний замок, оточений древнім парком, у якому й створили училище.
«У тому парку ми з дівчатами після уроків гралися у хованки, – розповідає Валентина Гром'як, – і одна від одної ховалися. В дуплах. І якось, коли сховалася в одну із лип, відчула, що там вже хтось сидить. «Ти хто?» «А ти хто?» Так і познайомилися. Григорій був молодший на кілька років, і спочатку ми просто товаришували. Хлопців у нас вистачало, то я навіть і не думала про того, як ми казали, «малолєтку». Тим більше, що чекала з армії хлопця.
Але сталося так, що рука Григорія потрапила у верстат. А колись у гуртожитках створювалися такі трійкидружини, які перевіряли кімнати: чи чисто, чи хто не симулює, аби не йти на заняття. У тій трійці була і я. Коли зайшла в одну з кімнат, цей хлопчик сидів на стільці і не міг зав'язати шнурка собі на черевику. Поранена рука була у гіпсі, і мені його стало так шкода, що я нагнулася, зав'язала шнурок. А потім погладила по голівці, як маленького, бо він був на два з половиною роки молодший. Хоч і на дві голови вищий».
«Хочеш, я буду твоїм Ромео?»
«...Якось пішла на танці, – продовжує Валентина. – А тоді дуже популярною була «пошта» – хлопці й дівчата писали одне одному листи, по залу ходив поштар і розносив їх. І от приходить мені записка: «Хочеш, я буду твоїм Ромео?» Дивлюсь на номер – мій новий знайомий. Нічого не відповіла.
Але потихеньку почали товаришувати. Дійшло до осені, і ми зрозуміли, що не можемо одне без одного. Він був такий оптиміст! Навіть зі зламаною рукою знаходив сили грати у футбол. З ним не було сумно, бо я сама веселунка: співала, танцювала, грала у студентському театрі – і нудних людей не люблю. Він мені дуже підходив, бо мій хлопець, який служив в армії, був настільки правильний, усе розкладав по поличках! Спланував, що мені треба вчитися далі, бо в майбутньому він має стати інженером, ми з ним прийматимемо гостей, і я повинна знати, як ніжку показати, як рукою повести... Словом, щоб була гідною його, і щоб він мною пишався. А мене це неприємно зачепило, бо коли любиш людину, то немає значення, як вона ногу виставляє і як руками водить. Тож вирішила, що Гриша мені більше підходить, хоч і молодий. І ми вирішили одружитися.
Але його батьки не прийшли в захват від цієї ідеї, бо йому ще треба було вчитися. Тож ми з ним зустрілися в тому самому дуплі і вирішили: якщо нам не дадуть одружитися... підемо в монастир.
Звичайно, не пішли. Але приїхала його мама, почала просити: «Навіщо тобі, дитино, це все? Грай ще собі у волейбол, у футбол. Сім’я – це відповідальність, проблеми, а ти ще ж сам – дитина!»
Тим часом через кілька місяців з армії мав прийти мій хлопець. Я заздалегідь чесно йому написала, що в мене є інший, він же мені повідомив, що познайомився з якоюсь дівчиною. Щоб було менше проблем, заявили батькам, що весілля нам не треба. Але моя мама сказала: «У мене вас четверо, всіх одружила, і тебе теж, навіть з останнього, видам заміж по-людськи». Тож продали корову і зробили нам весілля».
«Я тобі народжу ще одну дитину...»
«Коли народилася старша дочка, сталася біда – один за одним трагічно загинули два чоловікові брати. І він важко захворів. Міг днями лежати, відвернувшись до стіни, на додачу у нього почався розлад в роботі внутрішніх органів, а підшлункова взагалі відмовила. «Ти мене покинеш?» – запитував. «Ніколи! – кажу. – Якби ти пив, інша справа, а хворого не покину ніколи». Підтримувала, просила: «Ти майже здоровий, у нас все буде добре. Хочеш, я тобі народжу ще одну дитину?» Лікування у Хмельницькому нічого не дало, я силоміць його звідти забрала і виходжувала вдома сама. А потім знову завагітніла».
«Прожили, як один день»
Десятки років Валентина боролася за чоловіка, доки хвороба не відступила.
«За весь час, що ми прожили, все робимо разом, – каже жінка. – Він мені допомагає по господарству – підлогу, посуд помиє, картоплю начистить. Я ж допомогти йому не можу, але намагаюся хоч патика потримати, коли він дрова рубає. Або хоча б поряд постояти.
І коли я перенесла дві важкі операції, він від мене не відходив: «Ти мене всі ці роки витягувала, тепер я тебе буду рятувати». Підтримував, хоч у самого душа рвалась на шматки. І я вдячна долі за чоловіка, за його мудрість, за Богом дане кохання. Зараз у нас двоє дівчат і троє хлопчиків-онуків: 14, 17 і 22 років.
...Вже вісім років, як він добре почувається, і до мене повернувся мій веселий Григорій. Я трохи малюю, пишу вірші, пісні. Не для когось, лише для нього і для себе. Читаємо удвох, він радіє, сміється: «І чого ти свій талант закопала?» Тільки-но з'явиться зайва копійка, ми кудись їдемо. Не хоче вдома сидіти, і мене тягне з собою. Захотіли – поїхали на екскурсію у стару фортецю до Кам'янця-Подільського, захотіли – в Луцьк. «Чого вдома сидіти? – каже. – Ще прийде час, що доведеться сидіти на воротах. Якщо зможеш». Улітку возив до Хмельницького. Ми пішли на вулицю, де не їздять машини, він посадив мене на лавочку, накупив солодощів: «Посидь, відпочинь, подивися на людей».
Третього жовтня 2014-го минуло 43 роки, як ми разом. Чоловік у мене романтик, і того дня ми поїхали до Красилова, пішли в парк, до своєї липи, і знову повернулися у молодість, у день, коли ми лише познайомилися». Лариса ШАНДОВСЬКА. Фото автора.