«Для мене найголовнішими у житті завжди були мої діти»

Портрети, пейазжі, натюрморти.. А ще – кілька сотень веселих сонячних автобусних зупинок, які такими зробили руки і душа майстра – білогірського художника Олександра Базильчука. Поряд з роботами майстра у його оселі – картини, створені донькою та сином, яких Олександр виховав самостійно.

За портрет Леніна відстояв у кутку

Хист до малювання у Олександра проявився ще у дитинстві.

«Відколи пішов до школи, відтоді й малюю, – каже художник. – У першому класі за своє захоплення я навіть у кутку відстояв. Усі діти тоді у зошитах виводили палички, хвостики. Мені ж це заняття виявилося нудним. А на стіні, над учительським столом висів портрет Леніна. Ось я його і перемалював до зошита. Учителька побачила й за голову схопилася. Насварила й поставила у куток».

Але бажання творити цей інцидент не відбив. Навпаки, хлопець використовував кожну вільну хвилину, аби зображати у альбомі пейзажі, квіти, людей – усе, що його оточувало у житті. Під час військової служби в армії теж використовували хист Олександра, він оформлював різноманітні стенди і навіть писав портрети офіцерів. Часто доводилося розмальовувати цілі стіни, тож набив руку писати величезні картини звичайними емальованими фарбами, які використовували для фарбування підлоги. Навіть портрети, написані такими, здавалося б, непідходящими для живопису фарбами, виходили чудовими. І вже зараз, коли набув й освіти, і досвіду, деколи згадує армійські будні й створює шедеври звичайними побутовими фарбами.

Коли демобілізувався, командир порадив йому розвивати свій талант й отримати спеціальну освіту. Армійське керівництво написало рекомендації для вступу у вище художнє училище.

«Приїхав додому, повідомив про свої наміри, а батьки кажуть: «Що ти видумуєш, який художник? Йди у колгосп, на трактор», – згадує пан Олександр. – Але я все одно мріяв про професію художника. З армії повернувся наприкінці листопада, ще побачився з друзями, сусідами, вже й грудень настав. Який вступ, він давно закінчився. Але все одно взяв документи, рекомендації й поїхав у Гриців, у вище художнє училище. І хоч групи були сформовані ще влітку, мене прийняли. А вже за півроку я закінчив училище, замість трьох років навчався лише півроку. Потім мені пропонували залишитися викладачем. Але дівчина, з якою я тоді зустрічався, була проти. Адже в училищі було 380 дівчат і всього 12 хлопців, і моя кохана просто ревнувала. Я поставив наші стосунки на перше місце і від пропозиції відмовився. А невдовзі й з дівчиною тією розлучилися. Ще з кількома хлопцями створили кооператив, у якому я був головним художником. Ми займалися оформленням кафе і барів, які у той час почали відкриватися в усіх містах і селах. Але оскільки ми не дуже зналися на бухгалтерії, то дуже швидко прогоріли».

Після цього Олександр переїхав до Жемелинець Білогірського району, почав будувати хату. Довелося шукати роботу. Через деякий час влаштувався у дорожню організацію. За роки роботи розписав більше тридцяти автобусних зупинок, на в’їзді в область з боку Рівненщини розмалював арку.

«У Шепетівському районі будували нову дорогу, – згадує він. – Там встановлювали найсучасніші автобусні павільйони, їх розписувати приїхали художники з усієї України. Одну зупинку розмальовував і я. Дехто над зупинкою працював три-чотири дні, я свою завершив за день. І моя зупинка посіла перше місце. Мені грамоту вручили і подарунки». А скільки дорожніх знаків написав, й злічити важко. Вдома, коли з’являлася вільна хвилина, писав портрети, натюрморти – для душі і на прохання білогірського музею. На замовлення місцевих священиків розписував церкви і писав ікони.

Близько десяти картин художника прикрашають стіни районного краєзнавчого музею

У дванадцять років донька вже пекла хліб

Сімейне життя у Олександра якось одразу не складалося. Хоча спочатку ніби все було добре: побралися, народилася донька, за нею – син. Була гарна хата, город, господарство. Але коли доньці було десять, а синові дев’ять, вони зосталися втрьох. Олександр не дуже любить згадувати ті події. Просто дружина знайшла іншого, а на суді діти сказали, що хочуть жити з татком.

«Та я би їх нікому не віддав, – каже Олександр. – Бо діти – це найголовніша справа мого життя». Дружині призначили аліменти – 50 гри­вень на дитину, але вона не завжди їх перераховувала. Олександр каже, що ніколи не сподівався на дружинину підтримку. Розраховував лише на себе і свої сили, не гребував ніякою роботою. «Але мої діти завжди мали все необхідне, – згадує з гордістю. – Іграшки, солодощі, книжки, одяг – все найкраще. Мене навіть сусіди запитували, як мені вдається так їх вдягати. А домашню роботу ми робили разом: і на городі, і в домі. Мене найбільше лякала кухня, адже готувати я зовсім не вмів, смажив картоплю, яйця. За книжками робив заготівлі на зиму. Тому донька дуже рано навчилася куховарити. Вже у дванадцять років вміла пекти пиріжки, торти, хліб. Курси проходила у сусідки. Коли я писав картини, діти крутилися біля мене, брали пензлики і допомагали. Певно, тому після школи теж пішли у художнє училище».

Донька вже закінчила художнє училище і займається бізнесом, але живопис не полишає.

…Нині діти вже дорослі. Донька живе у Києві, має власну сім’ю і невеликий бізнес. Син закінчує художнє училище і теж навряд чи повернеться у рідне село. Діти батька не забувають, приїжджають. Недавно їздив до доньки, але, зізнається, що у великому місті почувається незатишно.

«Подивіться, який тут простір, а яке повітря! – каже чоловік. – У якому місті таке знайдеш? Але самому у порожній хаті бути просто несила. Вдень ще нічого, за роботою забуваєш про самотність. А вечори... Дуже сумно мені самому у чотирьох стінах. Із співрозмовників – лише коти і песик. Доки діти росли, про другу дружину, сім’ю не думав, було ніколи, та й дітей не хотів травмувати. Коли діти трохи підросли, донька вступила на навчання, через газету познайомився з жінкою з Херсонщини. Вона приїхала до мене, трохи пожила і занудьгувала. Запропонувала мені переїхати до Херсона. Але... без дітей. У неї там були свої. Я не думав навіть хвилини, діти для мене – це головне.
Але зараз, коли діти виросли, думки про сім’ю знову закрадаються у душу. От якби трапилася хороша жінка, котра була б не проти жити в селі...»