ye-logo.v1.2

В селі Веснянка, що на Старокостянтинівщині, мешкає понад 30 багатодітних родин та три прийомні сім’ї

Суспільство 4737
Всіх своїх дітей люблю однаково, – каже багатодітна мати Марія Дегалюк
Всіх своїх дітей люблю однаково, – каже багатодітна мати Марія Дегалюк. Фото: автора

У нинішні скрутні часи стало нормою мати одну дитину, й не кожна сім’я зважується на народження ще одного нащадка, не кажучи вже про троє-четверо.

Але на Хмельниччині є унікальний куточок, у якому майже на кожній вулиці мешкає одна-дві багатодітні сім’ї. В селі Веснянка Старокостянтинівського району ще з довоєнних років завжди лунав дитячий сміх, а збереження та прищеплення сімейних цінностей було нормою в кожній родині. Не припиняється сплеск народжуваності й нині.

«В нашому селі багатодітних сімей налічується понад тридцять, – каже соціальний педагог місцевої школи Ольга Гордієнко. – Всі вони зразкові та благополучні. Цікаво те, що коли дітки із цих родин одружуються, то вони не забувають традиції й продовжують свій рід, стаючи теж багатодітними батьками. Так повелося ще за часів дідів-прадідів – тоді в одній сім’ї народжувалося навіть по вісімнадцять дітей! У моєї бабусі, до прикладу, було п’ятеро дітей, у моєї мами також п’ятеро. До того ж, у нас є аж три прийомні сім’ї. Це є найвищим показником в області на всі села. Пишаємося тим, що кожна родина є якимось самородком: одні вишивають, інші – співають. Унікальною вважаю сім’ю Дегалюків, в якій троє синів вивчилися на священиків.

Нещодавно ми започаткували свято «Зоряна година багатодітної родини», на якому всі дітки з багатодітних сімей демонстрували свої чудові та вражаючі таланти. Проводили такий захід вперше, проте маємо надію зробити його
традиційним».

Чужих дітей не буває

«Ми з чоловіком маємо шестеро дітей: три хлопчики та три дівчинки. Ось така рівність, – розповідає про свою сім’ю Марія Дегалюк. – Двоє найстарших вже мають свої сім’ї й служать священиками. Це наші рідні діти. Менший син, прийомний, ще вчиться в духовній семінарії. Він також, як і його брати, мріє присвятити своє життя служінню Богові. Прийомними є і дівчатка, вони школярки, вчаться в школі. Мене часто запитують, як ми зважилися взяти так багато нерідних дітей. А хіба бувають чужі діти? Колись я і сама росла в сиротинці. У мене був братик, проте нас розділили. Все своє життя його шукаю. Тому я, як ніхто інший, розумію, що відчувають ці дітки. Який біль носять у своїх маленьких сердечках».

Першого сина Марія та Василь Дегалюки всиновили... випадково. Сусідський хлопчина постійно грався з їхніми дітьми. Його рідна мати зловживала алкоголем, тому дитина була недоглянутою, голодною й нікому не потрібною. «Я його годувала, стригла, одягала, аж поки мати-зозуля і зовсім не пішла кудись, – згадує Марія Петрівна. – Хлопчика вже повинні були забрати в притулок, аж раптом він почав називати мене мамою... Після цього я не змогла відпустити від себе дитину. Він нам наче рідний, ми ж про нього із самого дитинства піклуємося.

Так йшли роки, і всі наші соколята пішли вчитися, а хата залишилася порожньою. Ми з чоловіком порадилися й вирішили, що хочемо ще спробувати виховати донечок. Взяли з інтернату двох рідних сестричок. Проте через місяць з’ясувалося, що в іншому сиротинці у них є ще одна молодша сестра, яку раніше відділили. Я не сумнівалася жодної секунди, адже досі пам’ятаю той біль, коли нас із братом розлучили. Було це два роки тому: Жені тоді ще навіть п’ять років не виповнилося, Ангелінці – сім, а старшій Саші – дев’ять. Так і вийшло, що замість двох донечок маємо трьох».

«А можна, ми вас мамою називатимемо?»

Дегалюки запевняють, що всі діти у них однаково улюблені, й батьківська увага розподіляється на кожного порівну. Вчителі у школі та сусіди характеризують їх як працьовитих, вихованих, розумних та ввічливих дітей. «Ніколи поганого слова або лаяння від них не почуєш. Як не прийду до школи, мені всі вчителі хвалять Дегалюків. Всі ними задоволені», – каже соціальний педагог пані Ольга.

«Як тільки дівчатка потрапили до нас, вони були дуже занехаяними – маленькі перелякані звірятка, з величезними оченятами та поголеними налисо голівками, – розповідає пані Марія. – Знаєте, коли родина зважується взяти малюка з притулку, то зазвичай довго придивляється, перебирає... Я не вибирала! Ми з чоловіком погодилися б на будь-яких дітей! Адже не важливо, які вони в притулку, важливо, якими вони виростуть. Ніколи не забуду, як тоді, в машині, ще не доїхавши з інтернату до дому, мої дівчатка вже питалися в мене: «А можна, ми вас мамою називатимемо?». Єдине мене нині турбує: щоб не з’явилися їхні кровні батьки й не пред’явили ніяких прав на них. Адже донечки у мене красуні, помічниці, їх неможливо не любити! Самі дівчатка також дуже бояться, щоб у них мене не забрали. Рідну матір вони згадують, але пам’ятають її погано й лише погане – голод, побої, знущання. Ще тривалий час після інтернату мої крихітки ховали під подушку скибочки хліба. Без сліз не можу про це думати!»

«Знала лише одне – що не буду такою матір’ю, як моя мама!»

Чоловік пані Марії, Василь Петрович, завжди й в усьому підтримує свою дружину. Він також дуже любить дітей і вважає всіх своїх всиновлених нащадків рідними. «Ми багаті, адже саме в дітях наша сила, – каже чоловік. – Старшим синам вже 24 та 26 років, а молодшому нашому хлопчикові – 19. Більше того, ми з дружиною вже декілька років як дідусь та бабуся. Маємо двоє онуків і вже третій на підході. Я щасливий! Працюю на залізниці вже багато років, ходжу на чергування в нічні зміни. Буває, прийдеш додому, втомлений, а дівчатка підбіжать, обіймуть, поцілують – і всю втому як рукою зніме!»

«Знаєте, він дуже любить мене, а якщо чоловік кохає дружину по-справжньому, то буде приймати все, чого вона забажає, – каже пані Марія. – Тому й дітей всіх наших Василь також дуже любить. Він у нас золотий чоловік!
В молодості я ніколи не думала про те, що матиму таку велику родину. Знала лише одне – що не буду такою матір’ю, як моя мама!»

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую