Гаряча тема:
- Війна
«Рідним сказав, що поїхав на море, а сам рятував бійців у Маріуполі»
Заступник головного лікаря Кам’янець-Подільської поліклініки № 1 Артур Савицький двічі побував у зоні АТО
Вперше – восени минулого року відгукнувся на заклик Міністерства охорони здоров’я України, вдруге рішення поїхати на Схід прийняв сам. У листопаді працював у Маріупольській лікарні швидкої допомоги, на базі якої були розгорнуті ліжка мобільного шпиталю, а у липні – у батальйоні «Донбас».
«Коли я їхав вперше до Маріуполя, трохи хвилювався, бо невідомість завжди лякає, – згадує лікар. – Напередодні я зателефонував одному своєму колезі, котрий був в АТО, і він мене заспокоїв, сказав, що там не настільки страшно, як здається, і що для медиків є багато роботи. І справді роботи було багато, тому часу думати про страх не було. Усіх поранених бійців, які дислокувалися на околицях Маріуполя, привозили до нас».
«Ми ніколи не ділили пацієнтів на військових і цивільних», – каже Артур Савицький.
В основному, хлопці отримували вибухові травми і опіки. Оскільки за спеціальністю Артур Миколайович хірург, то більшу частину дня проводив за операційним столом. Поряд працював його колега, хірург з Хмельницького Едуард Латинський.
«Ми працювали двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень, – каже лікар. – Жили при шпиталі, нам виділили окрему палату. Власне, жили ми лише роботою, для цього сюди й приїхали. На відпочинок виділяли кілька годин, щоб поспати». Крім військових, по допомогу часто зверталися мирні мешканці. Нікому не відмовляли. «Різниці між військовими і цивільними пацієнтами ніколи не робили, так само, як не дивилися, чи це місцевий мешканець, чи приїжджий, – переконує Артур Савицький. – Ми з Едуардом Латинським навіть оперували хлопця, який під час якихось кримінальних розбірок отримав ножове поранення. Врешті, для нас головне, що це – пацієнт, котрий потребує нашої допомоги. І покликання медика – надати її, незалежно від того, ким є ця людина. Був випадок, коли ми надавали допомогу полоненому десантнику з Чити».
З госпіталю військові рвалися знову у бій
З передової поранених привозили з довгим волоссям, небритими. Вони навіть не мали там можливості помитися. Тому госпіталь сприймали не лише як місце медичної допомоги, а й як можливість скористатися благами цивілізації. Якщо дозволяв стан, хлопці йшли у душову, до перукаря. Ще одна мрія кожного бійця – виспатися на ліжку з чистою білизною і не потрібно зіскакувати за тривогою. Але тільки-но хлопці милися-брилися-відсипалися, отримували першу допомогу, як знову рвалися у бій.
«Ми мали проблему з тим, щоб відправити пораненого до госпіталю, – розповідає лікар. – Вони просили: «Лікарю, перев'яжіть мене, зробіть укольчик, і я поїду до хлопців, бо їм там мене не вистачає». Пам'ятаю танкіста Пашу, якому ампутували три пальці. Він категорично відмовився від госпіталізації і просто втік від нас, сказав, що лікуватиметься після перемоги. Згодом ми спілкувалися телефоном, він повідомив, що у нього все добре. ...Був у нас боєць з апендицитом. Коли йому ввели наркоз, він ніяк не міг заснути. Я кажу: «Уяви щось приємне: дівчину свою, будинок, вулицю, на якій живеш». А він відповідає: «Краще я уявлю, як горить Кремль». Тобто, кожен, хто воює на Сході – герой, бо кожен з них хоче зробити щось корисне для своєї Батьківщини».
«Працювати випало у колективі справжніх фахівців», – каже Артур Савицький (четвертий праворуч).
Два Маріуполі
Справді, Маріуполь у листопаді і Маріуполь у липні відрізняються. «Влітку у місті з'явилося дуже багато української символіки, воно дійсно стало українським, – розповідає Артур Миколайович. – Оскільки я служив у військовій частині, то носив військову форму. І коли у листопаді на ринку ми купували продукти, люди до нас ставилися вороже, могли сказати: «Пока вас не было, и войны не было», лунали вислови, що «Мариуполь – это Россия». У липні на тому ж ринку до нас люди підходили і дякували».
Коти й собаки теж перебудувалися на військовий лад
Домашні тварини на фронті – то окрема історія. Покинуті господарями, котрі поспіхом утікали, вони знайшли нових друзів серед українських військових. Більшість з них отримали нові клички воєнного часу і навіть допомагають бійцям, заздалегідь дають знати про обстріли. У госпіталі прижився кіт Фугас. «Привчений постійно жити у напрузі, цей кіт навчився стежити за довкіллям, – пригадує Артур Миколайович. – Було цікаво спостерігати, як він пересувається. Приміром, виходить з приміщення, повертається вліво, робить крок – дивиться вправо і швиденько, перебіжкою до якогось предмета – чи колеса машини, чи каменю, чи дерева. Його лякав будь-який різкий звук. Коли я йшов до моря, проходив біля нашого блокпоста. Там завжди лежали кілька собак. Тільки мене побачать – підводять голови. І одразу за ними визирав хтось з бійців. Тобто, собаки попереджали про те, що хтось наближається. Сапери із Широкиного розповідали про свого пса. Кажуть, якщо він сидить біля них, то можна бути спокійним. Тільки-но він кудись сховався, потрібно бігти у підвал, бо це означає, що зараз почнеться обстріл. Тварини це відчувають раніше, ніж люди».
«Рідним сказав, що поїхав на море, а сам рятував бійців у Маріуполі»
Родина важко сприйняла рішення Артура Миколайовича їхати на Схід. Й весь час, коли був у Маріуполі, турбувалися, телефонували. Тому вдруге вирішив схитрувати.
«Вдома я сказав, що їду на море у дитячий табір лікарем, – продовжує чоловік. – Щодня телефонував і казав, що діти себе поводять добре, а я відпочиваю. Навіть фотографію їм надіслав. Якось до мене мама привела хлопчика, котрий потребував лікарської допомоги. Я його сфотографував і надіслав світлину додому, щоб підтвердити, що працюю з дітьми. Але коли приїхав додому, донька помітила, що я втомлений і зовсім не засмаг, і розкусила мене. Ну, я мусив зізнатися, що знову був на Сході. Просто не хотів турбувати рідних, але інакше вчинити не міг. Тепер доньці пообіцяв, що цього року більше на війну не поїду».
У Маріуполі лякали вибухи, у Кам'янці у вуха била тиша
Хоч на передовій лікар не був, війну відчув сповна: постійно було чути відлуння боїв, до госпіталю цілодобово привозили поранених.
«Війни поряд ми не бачили, – каже Артур Миколайович. – Вибухи й постріли були далеко, поблизу відбувалися лише тренування. Гучних вибухів у Маріуполі я чув лише два. Одного разу щось вибухнуло на морі, тоді здригнулася уся лікарня. Вдруге при передислокації наших бійців з одного кінця міста в інший на фугасі підірвалася колона, то теж було чути на все місто. З часом звикаєш до цих воєнних звуків. Коли ж повернувся до Кам'янця, то перше, що відчув – це наше свіже і чисте повітря, такого у Маріуполі немає. Інше відчуття – відчуття тиші, до якого теж довелося звикати. На Сході я побачив інший бік життя. Отримав можливість поспілкуватись з чудовими людьми. Мав за честь познайомитись та потоваришувати зі справжніми героями. Зрозумів, що значить бойовий дух та патріотизм, про який читав лише в книжках. А ще – відчув, наскільки прекрасне наше місто – моя мала Батьківщина. Зрозумів, як мені дорогі мої рідні та близькі».
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: