«Досі не можу повірити, що моєї дитини немає...», —

19 лютого буде два роки, як під час мирного протесту біля стін хмельницького обласного управління СБУ скінчилося життя мешканця села Хропотова Чемеровецького району Дмитра Пагора. 21-річний хлопчина загинув, захищаючи своїм тілом незнайому дівчину, яку вперше зустрів на Майдані. Куля з автомата Калашникова поцілила активістові в голову, й він загинув у «швидкій» просто під стінами СБУ. Ця трагедія сколихнула тоді всю область й хлопцеві посмертно присвоїли звання Героя України. Нині в селі Хропотова біля школи, в якій навчався Дмитро, стоїть величний пам’ятник. Його встановили на кошти громади, школярів та спонсорів. На чорному граніті викарбуваний юний усміхнений хлопчина з серйозними чистими очима. «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну. Певно, в цьому і є та найважча провина моя...», — йдеться в епіграфі на могильній плиті.

Найбільше Дмитро любив Україну.

«Постійно картаюся, що маю кам’яне серце, яке не відчуло біди!»
Дмитро вчився у Кам’янець-Подільському державному аграрно-технічному університеті. Був дуже веселим, дружнім, душею компанії. Захоплювався футболом, грав за місцеву сільську команду у першості Чемеровеччини. Також дуже любив техніку, сам своїми руками змайстрував собі мотоцикла. «Ще задовго до Революції Гідності Діма пошив прапор України, причепив до мотоцикла і їздив із ним по всьому районі, — згадує матір Дмитра Пагора Людмила Василівна. — Про те, що син ходить на Майдан, я навіть не знала. Він нічого нам не розповідав, все хвилювався, щоб не турбувалися. Як зараз пам’ятаю нашу останню розмову. Це було за декілька годин до загибелі Діми. Того дня до мене прибігла схвильована матір й каже: «Людо, ти бачила, що в Хмельницькому робиться? В мене душа не на місці, за нашого хлопчика дуже хвилююся... Зателефонуй йому, щоб сидів удома й нікуди не йшов!» Коли я зв’язалася із сином, він запевнив мене, що на роботі, дуже втомився, бо працював три доби поспіль, і наразі лягає відпочивати. Пообіцяв, що зателефонує, коли виспиться, а на вихідні обов’язково приїде у гості. Я дуже зраділа, адже він так багато працював, що ми не бачилися ще з Нового року. 31 січня у старшого сина народилася донечка, й Дмитро ще навіть не бачив своєї племінниці. Планував навідати її з подарунками, навіть золоті кульчики купив. Проте презентувати їх не судилося... Досі картаюся, що маю кам’яне серце, яке не відчуло біди! Я поговорила із сином о п’ятій вечора, а вже о восьмій нам зателефонувала якась дівчина й повідомила, що Діму вбили... Я не повірила. До останнього мала надію, що це якась страшна помилка, підступний жарт. Їхали до Хмельницького, як у тумані. Мені та дорога видалася безкінечною й найстрашнішою у моєму житті. У морзі мені дозволили трішки посидіти біля мого синочка, а потім ми забрали його додому. Вже назавжди...»

«Понад усе мрію про те, щоб усі діти були живі-здорові»
«Не можу повірити, що Дмитра немає. Повсякчас здається, що він має зайти у двері, усміхнеться, поцілує, — каже Людмила Василівна. — Діма був моїм захисником, моєю відрадою та опорою в житті. І хоча син додому приїздив рідко, адже навчався та паралельно працював у Хмельницькому на автомийці, він завжди незримо був присутній у моїх думках та серці. На цвинтарі мене одразу накриває розуміння, що ось тут лежить мій синочок, у землі. А повертаюся додому й не вірю, що його більше немає на цьому світі... Ловлю себе на думці, що повільно божеволію... Єдине, що рятує — це коли старший син Микола приїздить у гості з дружиною та онукою. Тоді такі звичні багатьом сім’ям клопоти відволікають мене від болісних думок та спогадів. Адже треба й смачненьке частування їм приготувати, і в хаті попоратися, і увагу дітям приділити».
Коля та Діма були нерозлийвода. Різниця між хлопцями лише 1,7 року, тому вони росли як ровесники — дружні та віддані один одному. Молодші Пагори взагалі зовнішньо дуже схожі, й незнайомі люди часто думали, що вони близнюки. Микола й досі не може змиритися зі смертю брата. «Бачу, як йому важко, як син сумує... Про чоловіка взагалі мовчу, він замкнувся у собі, та як це виправити — навіть не знаю, — бідкається пані Людмила. — Я досить тривалий час пропрацювала в магазині, при якому функціонувало невеличке кафе. Його основними відвідувачами була молодь. Тож після смерті сина роботу я залишила. Не змогла дивитися на ровесників своєї дитини, не могла не згадувати... І не подумайте, що бажаю комусь зла. Понад усе я мрію про те, щоб усі діти були живі-здорові».

«Речі сина нам так і не повернули»
«Вже після смерті Дмитра мені розказували, що він постійно ходив на Майдан, проводив там весь свій вільний час, — ділиться жінка. — При цьому, син мав чітку позицію, вважав, що відстоює свої погляди та ідеали, щиро вірив у краще майбутнє. Приємно, що друзі та знайомі мого Діми пам’ятають його. На річницю смерті всі приїхали віддати шану моїй дитині. Я навіть не сподівалася на таку відданість. Речі сина, які були при ньому в останні хвилини його життя, нам так і не повернули. Мобільний телефон розбився, тож нам віддали лише сімкартку. Коли я її вставила в інший телефон, то виявила дуже багато пропущених дзвінків від якоїсь дівчинки, датованих днем вбивства Діми. Гадаю, в мого сина були якісь ніжні почуття до цієї людини. Спочатку навіть хотіла зателефонувати їй, розпитатися. Але так і не наважилася... В неї ж, мабуть, уже своє життя, не хочу нав’язувати їй свій біль».

«Мені сниться, що Діма ожив і намагається вибратися із могили»
Український активіст Євромайдану, боєць Небесної Сотні, Герой України Дмитро Пагор нагороджений посмертно орденом «Золота зірка» та медаллю «За жертовність і любов до України». Але для матері всі ці регалії та нагороди — порожній звук, коли знаєш, що ніколи більше не обіймеш найріднішу людину, не торкнешся рукою обличчя, не зазирнеш у рідні очі. «Засмучує страшна байдужість та злість людей. Коли держава виділила нам грошову допомогу, як родині загиблого героя, дехто казав: «Хто їм винен, нехай би не йшов на той Майдан. Та й великі гроші їм дали». А хіба гроші замінять мені дитину? Я ладна сама заплатити будь-яку суму, аби повернути Діму. Досить часто мені сниться, що син намагається вибратися із могили, ніби він живий, і я щосили розгрібаю руками землю, тягну його за руку, намагаючись витягнути, врятувати. Потім міцно притискаю Дмитра до серця й обіцяю, що більше ніколи не відпущу. А ще починаю метушитися, планую взяти кредит у банку, щоб повернути чиновникам гроші, які стали «коефіцієнтом життя» моєї дитини. Зранку настає прозріння і потім ще декілька днів не можу прийти до тями. Після таких снів мені здається, що я знову втратила свого хлопчика...»
Нині пані Людмила понад усе мріє про те, щоб встановити на місці загибелі сина якийсь пам’ятний знак. Приїжджаючи до Хмельницького, жінка щоразу приходить до стін СБУ, приносить квіти, вази, але їх досить швидко прибирають. «Зверталася з цього приводу до міської влади, писала заяву у відділ архітектури. Дозвіл на встановлення такого знаку нам дали й навіть пообіцяли, що самі встановлять пам’ятку. Але потім ця справа застопорилася й досі немає жодного результату, — ділиться пані Людмила. — Син так мало пожив, так мало встиг... У нас навіть фотографій його толком немає. Але в моїй голові він досі як живий, його світлий образ не стирається... Люди кажуть, що час лікує. Не вірю! Нічого він не лікує! Легше не стало й, напевно, уже не стане. На згадку мені лишилися лише орден, медаль та мотоцикл. Його я нізащо не продам, адже Діма його скрутив своїми ручками.
Дуже шкода, що діти віддали своє життя невідомо за що. Вони лише хотіли кращого для своєї країни, а стало ще гірше, ніж було... Не доведи Господь, щоб комусь довелося пережити моє горе».