Чому журналістам на Хмельниччині безпечно працювати? І чи безпечно? (ОПИТУВАННЯ)

Відомий журналіст Павло Шеремет загинув у середу, 20 липня, вранці в результаті вибуху машини. Машина вибухнула на розі вулиць Богдана Хмельницького та Івана Франка навпроти ресторану МакДональдс у Києві.

У Києві Шеремет жив останні 5 років. При цьому блог на УП він веде з 2012 року. В той же час він став засновником видання “Історична правда” про Росію і Білорусь.

Прокуратура розслідує загибель Шеремета як умисне вбивство через професійну діяльність. До розслідування залучили ФБР.

У Міністерстві внутрішніх справ вважають, що вбивство Павла Шеремета - це зухвалий і цинічний злочин, спрямований на дестабілізацію ситуації у державі.

Головний редактор одного із білоруських сайтів Наталія Радіна каже, хто вбив Шеремета, - не знає, але переконана, що в наших країнах (Україна, Росія, Білорусь – авт.) журналістів вбивають за слово.

У своєму блозі Мустафа Найєм написав, що Павла Шеремета обрали не тому що він (не через його діяльність. - прим. авт), а для нас усіх, показово і відкрито. Щоб залякати і розколоти.

Ми, ті, хто на периферії, чуємо різні версії того, що сталося, аналізуємо почуте, висловлюємо думки… Але говорити про «там», значно простіше, аніж боротися, змінювати і щоденно працювати «тут», з тим що є, а не що могло би бути. З тим як є, а не як могло би бути.

Про безпеку журналістів говорено-переговорено уже чимало. Особливо у трагічні періоди, як-от смерть Шеремета, або у більш спокійні, як у професійні свята. Видання «Є» поспілкувалося з місцевими журналістами, які давно у цій професії і пережили різні періоди в історії як країни в цілому, так і Хмельниччини, де власне і працюють.

Майже усі, що й прогнозовано, єдині в одному – дякувати Богу, регіональна журналістика не має аж такого масштабу, щоб боятися фізичної розправи за свою роботу. Але чи так вже безпечно журналістам на Хмельниччині, де все нібито тихо і спокійно? Разом з тим, чому журналістам безпечно працюється, якщо ця професія віднесена є однією з найнебезпечніших?

Тетяна Колісніченко, виконавчий директор Хмельницької філії Національної телерадіокомпанії України:

«Небезпека останнім часом відчувається від окремих неадекватних людей, як не дивно. Ось нещодавно наші журналісти робили сюжет про вирубку лісу, то нам ледве камеру не побили. А влада слабка, і реально кажучи, ніхто не захистить. Від влади небезпеки немає, швидше навпаки, настільки не відчувається небезпека, що й на захист розраховувати не можна.

Петро Маліш, журналіст:

«Від самого початку Кучмівського періоду, а це 1994 рік, журналіст і досі не почуває себе безпечним. Причина в тому, що розвелося дуже багато «патріотів» із великими грошима, і вони в будь-який час, за справедливу критику, з якою вони не погоджуються, можуть собі дозволити замовити будь-якого журналіста в будь-який час.
Дуже багато розвелося політичного бандитизму. Як би ми не прикривалися тим, що живемо в демократичній країні і йдемо до Європи, журналісти завжди будуть неугодні владі, і завжди будуть потерпати.
У Хмельницькому загрози можуть бути або через фізичне побиття, або насаджування страху через телефонні дзвінки. Таке вже було протягом двадцяти років моєї професійної діяльності. А щось страшніше, то навряд чи. Дякувати Богу, у нас не доходить до фізичної розправи, бо не той рівень.

 Анатолій Вінскевич, директор телеканалів «Ексклюзив» і «TV7+»:

«Окрім того факту, коли під час виборів нам палили телеканали, більше нічого такого не було. Журналісти почувають, або не почувають себе в безпеці залежно від суспільно-політичної ситуації в країні. Якщо й є проблеми, то містечкові, а не глобальні. Навіть якщо ми порушуємо якісь складні питання, то вони не є приводом для погроз чи насильства. Є звичайно ж, невдоволення нашою роботою, але воно виражається позовними заявами до суду. Тобто вирішуються цивілізованим методом. Інше питання – часи революцій чи неспокою. Тоді більша небезпека йде, як не дивно, не від влади, а від неадекватних мітингувальників, які на хвилі революції відчувають вседозволеність і дозволяють собі приходити на телеканал, диктувати свої умови…Від них можна чекати всього, що завгодно! Від влади чи гравців ринку небезпеки не відчуваю».

Микола Крентовський, директор МТРК «Місто»:

«А вчитель, чи слюсар почувають себе безпечно у Хмельницькому? Ключове слово – безпека.
Ми перебуваємо в стані війни. З одного боку хресна хода, з іншого – погіршення ситуації на Сході, збільшення кількості наших хлопців, які загинули. Війна гібридна. Щось потрібно ще для дестабілізації. Те, що сталося з Павлом, це намагання ворога дестабілізувати ситуацію всередині країни. Безпека у нас нульова. Люди не можуть себе безпечно почувати в країні. Дивіться, що коїться: серед міста Києва крадуть високопоставленого чиновника Укрзалізниці, просто так, цинічно. Підірвали машину відомого журналіста, який останніх п’ять років реально працював і зробив собі ім’я в Україні. В цій ситуації професія – це лише як один із елементів, який працює на резонанс. Не те, що людина писала, а сама професія журналіста.
Стосовно безпечно, чи небезпечно журналістам у Хмельницькому? Давай будемо відвертими: а за що нас вбивати? За те, що кожен служить своїй владі? Своєму власнику? За що нас вбивати? За те, що ми з «властьімущіх» робимо ще більше «імущіх»? За те, що ми чекаємо виборів, щоб заробити? За те, що ми дуже багато знаємо і мало пишемо? За вміння тримати язик за зубами не вбивають.
Андрій Куликов в одному з ефірів сказав, що смерть Павла Шеремета є наслідком нашої журналістської бездіяльності.
За великим рахунком, журналістика - небезпечна професія. Хоча безпечна чи небезпечна професія залежить від того, хто ти в цій професії. Можливо, не кожен може писати розслідування, але кожен, хто прийшов у цю професію, перше що зобов’язаний виконувати бездоганно – це писати правду».

Михайло Цимбалюк, редактор Хмельницької районної газети «Прибузька зоря»:

«На мій погляд, хмельницьким журналістам немає чого боятися. Тиск на журналістів звичайно ж є, але до криміналу не доходить. Особисто я небезпеки не відчуваю.
Стосовно самого факту вбивства Павла Шеремети теж ситуація неоднозначна, зараз вже існує одна з версій, що полювали не на Павла.
Згадайте загибель нашої колеги з Нетішина. Всі поспішили заявити, що її смерть пов’язана з професійною діяльністю. Однак її колеги, які щодня з нею спілкувалися, повідомили, що смерть її не пов’язана з професійною діяльністю.
Навіть гострі матеріали, які дійсно дістають владу «до печінок», не провокують якоїсь небезпеки. Можливо, тому, що журналісти не дістають місцевих олігархів. Якщо ж небезпека і буде, то не думаю що від влади, швидше від тих, хто пустошить нашу землю і дерибанить підприємства. Але ми, журналісти до того, на жаль, поки що, байдужі. Ми туди з різних причин не ліземо».

Віталій Тараненко, журналіст НГП:

Питання безпеки дуже персоніфіковане. Залежить від того, чим конкретний журналіст займається: розслідуваннями, чи «лайтовими» темами.
В мене особисто навіть нещодавно був такий тривожний сигнал – непряма погроза. Я знаю, хто і від кого телефонував, але до правоохоронних органів не звертався. Після цього я зробив певний висновок, що не все так просто, як здається. Всі марили Революцією Гідності, що все змінилося на краще. Але я скажу, що нічого на краще не змінилося, навпаки, зараз постійне відчуття тривоги. Тому питання безпеки актуальне для кожного журналіста. Навіть якщо брати смерть Шеремета, то як сказав один західний експерт, зараз збільшиться питання самоцензури журналістів. Можливо, цим самим намагаються максимально розхитати суспільство, посіяти смуту в народ. У Хмельницькій області все не настільки глобалізовано, як у столиці, але коли виходить критичний матеріал, то він по комусь таки б’є, і як результат - буває і тиск, і погрози.

Ірина Поліщук, керівник інформаційного відділу телеканалу «33канал»:

«Особисто я почуваю себе безпечно, хоча працюю уже багато років. За цей час були різні теми, різні розслідування, але у нас занадто маленьке місто і маленька область, де кожен один одному друг-брат-сват, всі знайомі. Було б дуже небезпечно кривдити журналіста, бо за кілька годин все б виплило і вийшло на всеукраїнський рівень. Стосовно погроз, натяків чи застережень, мовляв, будьте обережними, такого ніколи не було.
В нас журналісти знають дуже багато, але в силу різних причин вони про це не розповідають, не показують і не пишуть. Немає гучних розслідувань, зазвичай, демонструється верхівка айсберга. Питання не в тому, що журналіст не хоче копнути глибше, він просто не показує те, що накопав. Причина та ж сама: всі з усіма дружать.