У соціальному центрі, що у Старокостянтинові, допомагають позбутися нарко- чи алкозалежності

Душевні розмови, заняття з психологом, віра в Бога, спільна праця і приклад інших здатні змінити людину, вселити їй надію на нове життя, насичене цікавими подіями, улюбленою справою і, звісно, коханням. Усе це — про соціальний центр, який діє у Старокостянтинові. Його засновники — католицькі монахи з ордену Братів Капуцинів. І діють подібні заклади в усьому світі. Хоча нікого не змушують відвідувати костел, кожен мешканець центру відвідує ту церкву, до якої належить — православну, католицьку, протестанську. Курс повернення до життя розрахований на три роки і умовно поділяється на рік реабілітації, рік адаптації, рік інтеграції. Але уже з другого року людина починає допомагати іншим— тим, хто тільки-но потрапив до центру. До речі, багато тих, хто пройшов весь курс, залишається у центрі працювати. Крім колишніх вихованців, у центрі працюють волонтери, психологи, юристи. Нинішній директор центру — Пранас Лазутка добре розуміє тих, хто сюди потрапляє, адже сам — колишній наркоман із десятилітнім стажем.

«Я пішов з дому, втратив людську подобу»

Коли ми познайомилися з Пранасом, навіть думки не допускала, що він у минулому був наркоманом, жив на вулиці, ночував з циганами і був за один крок від прірви. На порозі центру нас зустрів усміхнений впевнений у собі чоловік. Для нього життя на самому дні суспільства — далеко у минулому. Свого часу він пройшов реабілітацію у подібному центрі і вже сьомий рік працює у Старокостянтинові, віддає свої знання, вміння, досвід таким же чоловікам та жінкам, які втратили сенс життя.

Родом Пранас з Прибалтики. «У Вільнюсі, де я мешкав, наркоманія — значна проблема, — розповідає чоловік. — Я теж одного разу спробував наркотики. Того разу мені вистачило, щоб забути про все — маму, друзів, навчання, кохання. Мама намагалася мене врятувати. І я лікувався у різних лікарнях — державних, приватних. Після лікування вирішував розпочати нове життя і... зривався, знову «сідав на голку». Найбільша ремісія у мене тривала майже рік. І — знову наркотики, алкоголь. Я пішов з дому, жив на вулиці.

Центр допомагає нарко- та алкозалежним повертатися до нормального життя.

У Вільнюсі наркозалежні збиралися у спеціальному місці — циганському таборі. Туди час від часу приїздили віряни і намагалися витягнути з тієї прірви людей. Мені поталанило, що одного разу віряни запросили мене до реабілітаційного центру. Я пішов швидше з цікавості. Але виявилося, що це був переломний момент у моєму житті, власне, тоді відбулося моє нове народження. Я залишився у центрі, де не було вже звичного для мене лікування. І я змінився. Пройшов усі щасблі реабілітації і зрозумів, що мій шлях — допомога таким самим, яким ще вчора був сам».

Після закінчення курсу реабілітації у Литві Пранас залишився там працювати, Через рік роботи йому запропонували поїхати в Україну попрацювати у подібному центрі. І тут вже сьомий рік. У Старокостянтинові чоловік зустрів кохану, одружився. І тепер працюють разом. Він — директор центру, вона відповідає за жіночу частину.

«Двері у нас відкриті, але заведених правил доводиться дотримуватися»

Реабілітаційна програма має назву «12 кроків» — це програма, яка навчає залежних людей жити тверезими, позбутися залежності. «Адже залежність — проблема більше психологічна, ніж медична, — пояснює Пранас. — Це — наслідок проблем, потрясінь, розриву стосунків. Люди шукають розради у алкоголі, наркотиках. А ми навчаємо людей жити по-іншому, показуємо, що існує цікаве життя — без алкоголю і наркотиків. І воно приносить радість, задоволення».

Кожен, хто приходить сюди, має прийняти правила. Перші три місяці за межі центру виходити не можна, як і не можна без дозволу спілкуватися з навколишнім світом телефоном. Слід відвідувати заняття й лекції, прибирати помешкання, чергувати на кухні. І, звісно ж, існує заборона на спиртне, наркотики, цигарки. І лише через півроку вихованці центру набувають права побачень з рідними, можуть користуватися телефоном та інтернетом, виходити у місто. Звісно, витримують не усі.

«Буває, що люди йдуть від нас, потім знову повертаються... І деколи так три-чотири рази. Маємо приклади, коли лише з четвертого разу людині вдалося побороти себе і повернутися до життя. Але ми нікого не силуємо. Бо якщо людина з власної волі і за власним бажанням прийшла до центру, то лише тоді буде результат. Двері у нашому центрі завжди відкриті», — підсумовує Пранас.

Сьогодні вихованці центру активно працюють на будівництві — у селі неподалік Старокостянтинова зводять новий дім, куди у майбутньому планують переселити чоловічу частину. У цьому ж селі мають землю, де вирощують городину для власних потреб. Крім того, тримають свиней, курей. Існує центр на людські пожертви. І хоч самим не завжди вистачає, щотижня приїжджають до обласного центру і організовують обіди для безхатченків. «У планах — відкрити для безхатченків кризовий центр, де би працювали лікарі, адвокати, юристи. І тут же змогли б проходити адаптацію ті, хто пройшов реабілітацію у соціальному центрі. Бо люди змінюються, позбуваються шкідливих звичок, готові розпочати нове життя, а доводиться повертатися у те ж оточення, що було раніше. Або взагалі виходять у нікуди», — каже директор центру.