Хірург на війні: «На щастя, зброю застосовував лише на навчаннях, у бою стріляти не довелося»

Чимало життів врятував лікар, у багато родин своїх земляків приніс радість і полегшення. Ще більшої поваги Іван Олегович заслужив у деражнянців за те, що півтора року відслужив у війську.

«Коли мене призвали до війська, навіть не думав шукати якихось шляхів, щоб уникнути служби чи потрапити у госпіталь подалі від війни, — каже Іван Байдак. — Адже захищати свою землю — обов’язок кожного чоловіка, і це честь, що мені вдалося виконувати цей обов’язок».

Бригада, до якої потрапив лікар, якраз формувалася. Півтора місяця мобілізовані проходили навчання. «Нас було 16 лікарів, — згадує пан Іван. — Але ми разом з іншими бійцями вчилися воювати. Незважаючи на нашу мирну професію, отримали зброю, працювали на стрільбищах. Так, моя робота полягала у тому, щоб рятувати життя. Але якби довелося стріляти у ворога, то стріляв би. На щастя, у бою зброю застосовувати не довелося».

«Важливо не лише вміти стріляти, а й надати першу медичну допомогу собі й товаришу»

Війна — це завжди і важко, і страшно, і Іван Байдак цього не приховує. Але найважчими за час служби лікар називає не місяці, проведені на передовій. Найважчим був період, коли довелося навчати мобілізованих вояків азам першої медичної допомоги. «Нас було лише два лікарі, — каже він. — А військовослужбовців — дев’ять з половиною тисячі. Й вони вважали, що головне для них — автомат, військова справа. А заняття з медицини — щось непотрібне, марна трата часу. Тож спершу доводилося переконувати, що якщо ти не вмітимеш правильно накласти пов’язку, зупинити кровотечу, тоді навіть незначне поранення чи травма можуть призвести до фатальних наслідків. Від правильно наданої першої медичної допомоги залежить життя. Та й подальший успіх лікування теж напряму від цього залежить. Тому починали свою роботу з психологічних тренінгів. Допомагали хлопці, які вже були на передовій та на своєму досвіді переконалися у потрібності медичних знань. Бійців розділили на групи, і ми з самісінького ранку і аж до пізнього вечора проводили заняття». Непросто було ще й тому, що довелося мати справу з людьми, далекими від медицини, а ті знання з анатомії, які отримали у школі, вже давно забули. Тож згадували ази анатомії, відпрацьовували практичні навички надання першої допомоги. На все давалося місяць-півтора.

Найщасливіші дні - коли після шалених обстрілів ніхто не потребував медичної допомоги.

На передовій

Вісім місяців лікар відслужив на передовій, надавав допомогу пораненим бійцям та відвозив до лікувальних закладів. «Спершу був в артилерії, — згадує Іван Байдак. — Потім сформували реанімобільний пост. Адже медики, які працювали на передовій, не встигали надавати пораненим допомогу, не завжди могли надати її якісно. І виникла потреба у реанімобільному посту. Ми виїжджали на передову і надавали допомогу пораненим. Наше завдання було: зупинити кровотечу, мобілізувати поранену кінцівку і направити воїна до лікарні чи госпіталю». Роботи медикам вистачало. Були не лише поранені, зверталися зі шлунково-кишковими розладами, застудами. Так хірургу довелося бути і терапевтом, і гастроентерологом, і отоларингологом. «Знань і вмінь вистачало, — каже лікар. — А найважчим було виконувати маніпуляції на ходу, коли машина їде зі швидкістю сто кілометрів за годину, та ще й нашими дорогами, а тут треба катетер до вени підключити. Найчастіше все-таки виконували функції фельдшера. Проте ніхто не думав про те, що ти — лікар, хірург, а тут — звичайний фельдшер. Куди направили, де потрібен — там і трудився. І я гордий, що рятував життя військовим, вносив свій внесок у нашу спільну справу».

Але найщасливішими днями Іван Байдак називає випадки, коли після шалених обстрілів ніхто не потребував медичної допомоги. «Пам’ятаю, викликають нас, ми на місце приїжджаємо — а поранених немає, — згадує він. — Виявляється, протягом півгодини бойовики вели масований артилерійський обстріл. Очікували, що буде багато поранених, тому заздалегідь викликали медиків. Насправді ж поранених зовсім не було. Це був єдиний раз, коли з передової ми повернулися без пацієнта. Мабуть, це був мій найкращий день в АТО».

Друзі

Там, на Сході, переосмислюєш цінності, розумієш, що є важливим у житті. І особливо цінуєш справжню дружбу. Приємним моментом був той день, коли у військову частину, де служив Іван Байдак, приїхав головний лікар Деражнянської ЦРЛ Володимир Онуфрійчук. Він привіз подарунки від односельців, які купили форму, бронежелет, каску, берці. Бо улітку 2015 року у цьому була велика потреба. І навіть якщо лікарі мали бронежилети, то віддавали їх бійцям, які йшли на передову. Щоправда, з часом все налагодилося. «Для воїна важливо знати, що тебе хтось чекає, — каже лікар. — І ця підтримка рідних, колег підтримувала, надавала життєвої енергії».