Митрополит Антоній Махота: «Коли нам не давали жодного храму, я тиждень молився на площі під ялинкою»

— Владико, Ваш шлях до священства починався з дитинства?

— Ні, мої батьки були партійними керівниками середньої ланки. Щоправда, мамина родина була набожною. Але моя мама померла, коли мені було рік і чотири місяці. Перші дитячі роки я провів у маминій родині, та майже не пам’ятаю цей період. Моя двоюрідна сестра каже, що ми у дитинстві ходили до церкви. Мабуть, саме тоді підсвідомо заклався початок мого шляху до Бога.

— А як Ви все-таки знайшли Бога?

— Прихід до Бога у кожного різний. Я його ділю на дві частини: одні приходять до Бога Петровим шляхом, інші – Павловим. Що таке шлях апостола Петра? Це — позиція «я вірю, тому що вірю», тобто людина вірить просто так, без будь-якої філософії. Це віра дітей або старших людей. Про таких людей Господь сказав: «Блаженні ті, що бачили і повірили, а ще більш блаженні, які не бачили і повірили». Інший шлях – апостола Павла: високоосвічена людина, апостол Павло, будучи гонителем християн, став ревним християнином через розуміння Христа філософськи, науково, тобто думаючи. Так-то, я прийшов до Бога шляхом Павла. Це сталося у дорослому віці, коли я шукав себе. Все почалося з громадського шляху, я познайомився з дисидентами, з «Просвітою». І тільки тоді почав шукати віру. Одного разу потрапив у Харкові до Покровського монастиря. Власне, відтоді й почалася моя віра.

— Але Ви здобули світську професію?

— Так, я навчався у Харківському політехнічному інституті, здобув професію інженера-механіка. Ще у часи студентства був послушником у Харківському Покровському монастирі, прибирав у церкві, вчив церковно-слов’янську мову. Потім вступив на навчання у духовну семінарію.

— Тоді це була єдина православна церква. Згодом Ви зробили вибір на користь Київського патріархату.

— У 1995 році, коли я служив священиком у Криму, місцевий архієрей направив мене обслуговувати релігійну громаду, яка відкрилася при «Просвіті». Там була невелика капличка, і члени «Просвіти» попросили владику, що їм дали україномовного священика. Я думаю, що Господь навчив мене любити свою націю і свій народ через пізнання своєї нації і свого народу. Завдяки «просвітянам» я пізнав українську історію та культуру, мову, оскільки народився і шкільні роки провів у Росії. Тобто, завдяки «Просвіті» я відновив своє українське коріння, яке було закладене на генетичному рівні. І я, як «бридке каченя», котре було поза стадом, а коли потрапило у нього, то зрозуміло, що це його, рідне. Так і я зрозумів, що моє коріння – українське, і відмовлятися від нього не хотів. І коли сімферопольська громада вирішила перейти до Київського патріархату, то у Криму я відкрив перший храм Української православної церкви Київського патріархату.

— Становлення Української церкви було нелегким?

— Звичайно, спочатку мене звинуватили у тому, що служу українською мовою. А якось довелося навіть «бойові дії» витримати. Це сталося, коли ми піднімали перший український прапор над Сімферопольською міською радою. Тоді міліція нас добряче побила, забрали до відділу міліції, навіть мене, священика. Будучи священиком Московського патріархату, я мав все: храм, моральне і матеріальне задоволення, а, перейшовши у Київський патріархат, отримав проблеми і головний біль. Але це були проблеми і головний біль мого народу і тієї невеличкої громади, яка мені повірила і пішла за мною.

— А на Хмельниччину коли потрапили? Теж довелося будувати храми?

— Тут потрібен був владика, і Синод перевів мене сюди у 1997 році. Тоді в області було 4 храми, нині — майже 300.

— На Хмельниччині православну церкву Київського патріархату сприймали краще?

— Я не скажу, що мені було дуже важко. Так, були випадки відмови у реєстрації громади або ж негативного ставлення до церкви тодішньої влади. Але за характером я миролюбна людина, і завжди знаходив спільну мову з керівництвом. Коли я приїхав в Хмельницький, губернатором був Євген Гусельников. Коли нам не давали жодного храму, я тиждень молився на площі під ялинкою. І Гусельников мене покликав до себе в кабінет, ми щиро поспілкувалися, і нашу церковну громаду почали реєструвати, в області з’явилися перші парафії Київського патріархату.

— Наша область специфічна: у нас багато католиків, є греко-католики, протестанти, чимало людей відвідують православні храми Московського патріархату. Чи з усіма вдається знаходити спільну мову?

— Подоляни – люди спокійні, виважені, миролюбні. Міжконфесійної ворожнечі у нас немає. Я давно товаришую з католицьким священиком – отцем Віктором Ткачем, котрий тривалий час працював директором Будинку милосердя у Городку, а зараз служить на Харківщині. Через цю дружбу більше розумію католицьку віру. Щодо Московського патріархату, то я ж виходець з цієї церкви. В нашій області між православними конфесіями не було великих конфліктів.

— Ви були депутатом обласної ради, зробили «кар’єру» у духовній сфері. Досягли усього, про що мріяли?

— Здоровий, «білий» кар’єризм закладений у кожному. І я не можу сказати, що у мене такого стремління не було. Але у певний момент, коли досягнув того, про що мріяв, я став суто церковною людиною, зрозумів, що священику не потрібна ні політика, ані щось інше, крім Бога, церкви і спілкування з парафіянами. Сьогодні мене обтяжує публічність, мені хочеться більше спілкуватися з людьми, молоддю, розповідати їм про Бога, відкрити браму монастиря тому, кому погано. На початку нашої розмови я розповідав про два шляхи до Бога – Петрів та Павлів. Я, прийшовши до Бога Павловим шляхом, зараз стаю «Петром».