ye-logo.v1.2

Михайло Чайковський прибирав біля пам'ятників,

3400
Іван Гуреєв. Фото: Фото з домашнього архіву та з архіву редакції.

а Людмила Черевченко «закривала» школу

Перед святом «Першого дзвоника» ми спробували разом з деякими відомими нині хмельничанами вдатися до спогадів про роки, проведені в школі, – цій чудовій порі
життя будь-якої людини.

Людмила Головко, начмед поліклініки №1, кандидат медичних наук: – Я родом з Тернопільщини, з міста Бучач. У нас там була одна школа, збудована ще за часів Австро-Угорської імперії. Ми пишалися, що навчаємося у старовинній будівлі, яка мала вигляд літери «Е» та могла вмістити тисячу учнів.
Найбільше запам'ятався день, коли школу пофарбували у жовто-блакитні кольори, і це – за часів Радянського Союзу. Тоді це сприйняли за націоналізм, і блакитний колір довелося швиденько за­фарбувати білою фарбою.
У школі я була головою ради дружини піонерської організації, проте це не заважало виховувати в собі почуття націоналізму, любові до України. Я гарно навчалася, тому закінчила школу з золотою медаллю. Зі шкільних предметів любила хімію, завжди мріяла про медицину, тому й пов'язала з нею своє життя.

Михайло Чайковський, ректор Хмельницького інституту соціальних технологій при Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна»: – Я навчався у школі-інтернаті, що у селі Божиківці Деражнянського району. Наш класний керівник Іван Савелійович Вовчелюк був нам за друга і наставника.
Саме у школі я навчився грати у футбол, волейбол, теніс, шахи. Досі непогано граю, часто виграю у суперників. У нас у школі було гарне патріотичне та фізичне виховання.
Вчителі прищепили нам любов до рідного краю. Пам'ятаю, ми часто ходили у походи Деражнянщиною, прибирали території навколо пам'ятників загиблим воїнам. А улюбленим шкільним предметом у мене була історія, тому я й обрав фах історика.

Оксана Осташевська, президент театру сучасного танцю «Антарес»: – Взагалі, я навчалася в Росії, в міс­ті Рязань. Дуже любила шкільні уроки літератури. Скільки себе пам'ятаю, постійно брала участь у художній самодіяльності: була ведучою концертів, співала, танцювала.
Найяскравішими моментами завжди були виходи на сцену. Я завжди мріяла про велику сцену і досягла бажаного. Тепер допомагаю в цьому своїм учням.

Людмила Черевченко, керуюча справами виконавчого комітету Хмельницької міської ради: – Я закінчила Хмельницьку загальноосвітню школу №18. В атестаті мала лише чотири четвірки. Вчительський колектив у нас був незрівнянний. Вчитель біології Галина Дем'янівна за 45 хвилин, протягом яких тривав урок, встигала опитати 5-6 учнів. Причому не лише домашнє завдання спитати, а й усі параграфи, задані одразу після останньої оцінки! Крім того, їй вистачало часу ще й на нову тему. Пояснювала вона її так, що, прийшовши додому, можна було уже нічого й не вчити. Крім того, при школі я ще займалася спортом і бальними танцями. Багато цікавих фільмів вперше побачила також саме там. Це і „Біле сонце пустелі”, і „Невловимі месники”. Коли я поверталася  додому пізно увечері, мама частенько жартома запитувала: „Що, закрила вже школу на ключ?”.

Іван Гуреєв, художній керівник ансамблю танцю «Подолянчик»: – Я навчався у колишній школі №4, що поблизу автопарку (зараз технічний ліцей). У нас був дуже дружний клас, чимала заслуга у цьому класного керівника Ніни Костянтинівни Поташник. Вона – чудовий організатор, математик за фахом. Багато часу проводила з нами поза школою. Ми усі разом проводили різноманітні заходи, ходили у походи, їздили на екскурсії. У школі я полюбляв уроки історії, хімії, математики, української літератури, адже вчителі зуміли зацікавити своїми предметами, викликали бажання їх добре вивчати.
Найяскравіший спогад – лижний крос. Взимку, коли я вчився десь у класі дев'ятому, випало багато снігу, тому майже усі учні стали на лижі та довго каталися, потім ледве ноги доволокли до класу. Наступного дня ми ходили, як роботи, ноги не розгиналися, тому сміялися один з одного, згадуючи вчорашній день. Лижний крос надовго усім запам'ятався.
 
Світлана Кабачинська, заслужений журналіст України, кавалер ордена княгині Ольги: – Я – золота медалістка випуску 1973 року Зіньківської середньої школи Віньковецького району. Для мене всі роки навчання  –  яскравий і радісний час. Ми жили дуже насиченим життям. У селі всі культурницькі заходи тримаються, насамперед, на школярах. Тож без нас не обходився жоден концерт, фестиваль, КВК. А я ще й була головою піонерської дружини, секретарем шкільної комсомольської організації. Ми почали в школі традицію щосуботніх вечорів  – і це були не просто танці, а тематичні вечори, що вимагали серйозної підготовки, але були надзвичайно цікавими. Після 8 класу ми пішки пройшли від нашої маленької Ушиці до Дністра. Наш клас ми називали «ідейним» – бо він був дуже патріотичним, я б сказала, духовним. Ми й сьогодні, стрічаючись, радіємо один одному, як рідним. Цікавих справ у школі і в селі було так багато, що я не могла про них не писати. Ще з сьомого класу стала сількором Віньковецької районки «Сільські новини», яку тоді очолював нинішній редактор «Подільських вістей» Йосип Іванович Ядуха. Тож він мій хрещений батько в журналістиці – бо з того часу, зі шкільних літ, й визначилася моя життєва дорога. Рідній школі, рідному Зінькову, людям, серед яких я виросла і які – кожен по-своєму – мали, як кажуть у Зінькові, якесь «дочінєніє» до мого життя – вдячна довічно, кланяюсь доземно і дуже їх люблю.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую