Гаряча тема:
- Війна
У метелика на візку теж є крила
У снах Жанна Шинальська пурхає, мов метелик, і бігає серед квітів, як дитина. У реальному житті вона рухається на інвалідному візку або ж на руках коханого чоловіка.
Хоч призвичаїлася робити всю жіночу роботу по господарству, та все ж без чоловікової допомоги нелегко. Буває, що й із сьомого поверху він її зносить, коли ліфт не працює. Садить у машину й везе до річки чи в ліс. Анатолій розуміє без слів: дружині найбільше в житті хотілося б, аби її сни хоч на мить здійснилися.
От і підставляє свої плечі та руки, щоб кохана могла попурхати. А Жанна на природі просто розквітає. З неї вийшов чудовий рибалка, з вудочкою вона може просидіти на березі Дністра до третьої ночі, знає, де і яка клює риба, як виманити її. У теплому родинному колі біля багаття є про що згадати цій парі, на долю якої випали суворі випробування.
Познайомилися Анатолій та Жанна на весіллі Жанниного двоюрідного брата. Анатолій одразу запримітив струнку красуню з блакитними очима. За рік вони вже й самі стали на весільний рушник. Молодий військовий служив в Угорщині. Туди забрав і дружину. Нелегко їй було далеко від рідної домівки, рідних, в постійному очікуванні чоловіка зі служби. Але почувши від його командира про те, що її Анатолій – дуже здібний офіцер, що в нього буде гарна військова кар’єра, вона старалася стати його «надійним тилом». У роду Шинальських – вже четверте покоління офіцерів. Дід Анатолія – двічі кавалер Георгіївського хреста. Усі навколо зауважували, яке вірне кохання та щастя панують у родині Шинальських. Ніхто не сподівався, що ненароком біда підкрадеться в це затишне гніздо.
Вони поверталися з відпустки в частину з маленьким сином на руках. Анатолія чекало підвищення по службі, а їх усіх – новосілля. На вокзал за ними приїхала крита брезентом військова автівка. Зібрався ще гурт пасажирів – і поїхали. За кермом був зовсім молоденький солдатик. Пасажири весело спілкувалися між собою. Погожий вересневий день додавав гарного настрою всім. Та раптом машину піднесло, наче вибуховою хвилею, кілька разів перекинуло і знов поставило на колеса. Єдине, що Жанна зауважила крізь різкий біль у спині та голові: її дитя підхопив прапорщик. А ще крик Анатолія: «Де мій Альошка?!» З тієї подорожі не повернулися двоє пасажирів: полковник, який щойно удочерив двох дівчаток, та маленька донечка ще однієї офіцерської родини.
Молоду жінку доставили в центральний шпиталь групи військ у Будапешті. Анатолій теж отримав струс мозку, перелом ребра, та щойно зміг стояти на ногах, взявся виходжувати дружину. Чотири місяці не відходив він від її ліжка. Лікарі, які прибули з Москви, не раз повторювали Жанні: «Треба вижити, одужати, бачиш, як міцно кохає тебе твій чоловік». І вона зібрала в собі всі сили, але переламаний хребет уже не дозволяв ходити. Шинальського перевели до Кам’янця-Подільського, де він почав викладати у військовому училищі, яке сам закінчив. Тут дослужився до полковника, йому доручили керувати однією із провідних кафедр. Заочно, з червоним дипломом закінчив військово-інженерну академію. На випуску його першими привітали мама дружини, яку й він кличе мамою, Галина Павлівна, та 10-річний син Альошка. Анатолій Шинальський справді став прекрасним офіцером. На його рахунку дві з половиною тисячі знешкоджених вибухонебезпечних предметів часу Великої Вітчизняної війни, майже 10 тисяч безкорпусних мін. Він виховав кілька сотень військових інженерів. Син теж пішов дорогою батька – це особлива гордість. Після рідного інституту пройшов вишкіл у Франції. Нині вже й він вчить молодих саперів у Центрі розмінування Збройних сил України. Коли в Цюрупинську Херсонської області син працював на знешкодженні авіабомб, звісно, хвилювалися. Як завжди. Але й пишалися: він очищає рідну землю від іржавої смерті, він – ас. Олексій із колегами, звісно, ризикував. Розслаблялися, збираючи в березових гайках масні й товсті підосичники. А ще в хвилини відпочинку, заплющивши очі бачив усіх своїх: з таким тилом сам дідько не страшний.
Обоє – і батько, й син – зуміли повернути впевненість у собі своїй дружині й матері. «Жаннуля, ти у мене найкраща! Мамусю, ти наймиліша в світі!» – чути в домі Шинальських. Завдяки цьому Жанна знайшла себе в громадській роботі, її часто можна побачити на різних заходах у військовому навчальному закладі, що виростив двох офіцерів Шинальських, на вечорах міськрайонного товариства інвалідів. «Ми пишаємося тобою!» – кажуть їй її офіцери.
Якось Анатолію дали «дружню пораду»: знайти собі здорову та молоду дружину, бо жінка-інвалід, мовляв, зв’язує йому руки. Офіцер так відповів пораднику, що той йому на очі більше не показується, а з подібними пропозиціями до нього вже ніхто не пхається. Не кожен може осягнути всю глибину любові та вірності, яку ці двоє пронесли через своє життя. Нині на їхньому прикладі вчаться любити і ділити навпіл всі радощі й печалі син Олексій та його дружина. Зростають у Шинальських внучки – восьмирічна Марійка та восьмимісячна Софійка. Настане час, і їм теж передадуть головний родинний скарб – уміння любити. Хтозна, може, і вони виберуть собі пару серед офіцерів, бо ж кращих чоловіків не буває. Це може підтвердити і Жанна, і невістка Іванна. Щоправда, діду дуже хочеться мати внука, бо ж треба продовжувати офіцерський рід. По секрету скажу: Олексій та Іванна обіцяли здійснити його мрію. А не бояться вони труднощів тому, що мають надійних дідусів та бабусь, зізналася Іванна.
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: