ye-logo.v1.2
23 Вересня, 2020

У метелика на візку теж є крила

1281
Софійка знайомиться з жуком-оленем.. Фото: Фото з сімейного альбому.

У снах Жанна Шинальська пурхає, мов метелик, і бігає серед квітів, як дитина. У реальному житті вона рухається на інвалідному візку або ж на руках коханого чоловіка.

Хоч призвичаїлася робити всю жіночу роботу по господарству, та все ж без чоловікової допомоги нелегко. Буває, що й із сьомого поверху він її зносить, коли ліфт не працює. Садить у машину й везе до річки чи в ліс. Анатолій розуміє без слів: дружині найбільше в житті хотілося б, аби її сни хоч на мить здійснилися.
От і підставляє свої плечі та руки, щоб кохана могла попурхати. А Жанна на природі просто розквітає. З неї вийшов чудовий рибалка, з вудочкою вона може просидіти на березі Дністра до третьої ночі, знає, де і яка клює риба, як виманити її. У теплому родинному колі біля багаття є про що згадати цій парі, на долю якої випали суворі випробування.
Познайомилися Анатолій та Жанна на весіллі Жанниного двоюрідного брата. Анатолій одразу запримітив струнку красуню з блакитними  очима. За рік вони вже й самі стали на весільний рушник. Молодий військовий служив в Угорщині. Туди забрав і дружину. Нелегко їй було далеко від рідної домівки, рідних, в постійному очікуванні чоловіка зі служби. Але почувши від його командира про те, що її Анатолій – дуже здібний офіцер, що в нього буде гарна військова кар’єра, вона старалася стати його «надійним тилом». У роду Шинальських – вже четверте покоління офіцерів. Дід Анатолія – двічі кавалер Георгіївського хреста. Усі навколо зауважували, яке вірне кохання та щастя  панують у родині Шинальських. Ніхто не сподівався, що ненароком біда підкрадеться в це затишне гніздо.
Вони поверталися з відпустки в частину з маленьким сином на руках. Анатолія чекало підвищення по службі, а їх усіх – новосілля. На вокзал за ними приїхала крита брезентом військова автівка. Зібрався ще гурт пасажирів – і поїхали. За кермом був зовсім молоденький солдатик. Пасажири весело спілкувалися між собою. Погожий вересневий день додавав гарного настрою всім. Та раптом машину піднесло, наче вибуховою хвилею, кілька разів перекинуло і знов поставило на колеса. Єдине, що Жанна зауважила крізь різкий біль у спині та голові: її дитя підхопив прапорщик. А ще крик Анатолія: «Де мій Альошка?!» З тієї подорожі не повернулися двоє пасажирів: полковник, який щойно удочерив двох дівчаток, та маленька донечка ще однієї офіцерської родини.  
Молоду жінку доставили в центральний шпиталь групи військ у Будапешті. Анатолій теж отримав струс мозку, перелом ребра, та щойно зміг стояти на ногах, взявся виходжувати дружину. Чотири місяці не відходив він від її ліжка. Лікарі, які прибули з Москви, не раз повторювали Жанні: «Треба вижити, одужати, бачиш, як міцно кохає тебе твій чоловік». І вона зібрала в собі всі сили, але переламаний хребет уже не дозволяв  ходити. Шинальського перевели до Кам’янця-Подільського, де він почав викладати у військовому училищі, яке сам закінчив. Тут дослужився до полковника, йому доручили керувати однією із провідних кафедр. Заочно, з червоним дипломом закінчив військово-інженерну академію. На випуску його першими привітали мама дружини, яку й він кличе мамою, Галина Павлівна, та 10-річний син Альошка.  Анатолій Шинальський справді став прекрасним офіцером. На його рахунку дві з половиною тисячі знешкоджених вибухонебезпечних предметів часу Великої Вітчизняної війни, майже 10 тисяч  безкорпусних мін. Він виховав кілька сотень військових інженерів. Син теж пішов дорогою батька – це особлива гордість. Після рідного інституту пройшов вишкіл у Франції. Нині вже й він вчить молодих саперів у Центрі розмінування Збройних сил  України.  Коли в Цюрупинську Херсонської області син працював на знешкодженні авіабомб, звісно, хвилювалися. Як завжди. Але й пишалися: він очищає рідну землю від іржавої смерті, він – ас. Олексій із колегами, звісно, ризикував. Розслаблялися, збираючи в березових гайках масні й товсті підосичники. А ще в хвилини відпочинку, заплющивши очі бачив усіх своїх: з таким тилом сам дідько не страшний.
Обоє – і батько, й син – зуміли повернути впевненість  у собі своїй дружині й матері. «Жаннуля, ти у мене найкраща! Мамусю, ти наймиліша в світі!» – чути в домі Шинальських. Завдяки цьому Жанна знайшла себе в громадській роботі, її часто можна побачити на різних заходах у військовому навчальному закладі, що виростив двох офіцерів Шинальських, на вечорах міськрайонного товариства інвалідів. «Ми пишаємося тобою!» – кажуть їй її офіцери.
Якось Анатолію дали «дружню пораду»: знайти собі здорову та молоду дружину, бо жінка-інвалід, мовляв, зв’язує йому руки. Офіцер так відповів пораднику, що той йому на очі більше не показується, а з подібними пропозиціями до нього вже ніхто не пхається. Не кожен може осягнути всю глибину любові та вірності, яку ці двоє пронесли через своє життя. Нині на їхньому прикладі вчаться любити і ділити навпіл всі радощі й печалі син Олексій та його дружина. Зростають  у Шинальських внучки – восьмирічна Марійка та восьмимісячна Софійка. Настане час, і їм теж передадуть головний родинний  скарб – уміння любити. Хтозна, може, і вони виберуть собі пару серед офіцерів, бо ж кращих чоловіків не буває. Це може підтвердити і Жанна, і невістка Іванна.  Щоправда, діду дуже хочеться мати внука, бо ж треба продовжувати офіцерський рід. По секрету скажу: Олексій та Іванна обіцяли здійснити його мрію. А не бояться вони труднощів тому, що мають надійних дідусів та бабусь, зізналася Іванна.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую