ye-logo.v1.2
21 Вересня, 2020

СЕЛО КОЛКИ – БАТЬКІВЩИНА СВЯЩЕНИКІВ

3494

Колки – нині мало чим примітне село Теофіпольського району. Хоча воно й має давню історію, але та звичайна як для більшості волинських сіл.

Вперше згадуються Колки у XVI столітті як маєток князів Заславських, а згодом Острозьких. Декілька разів село грабували татари, вщент знищили його під час козацьких воєн. З кінця XVIІ століття власником Колок був князь Сангушко, а з 1753 року – поміщики Камінські. Поміщики мали типове господарство – володіли ставом, млином та лісами з ланами. ХІХ століття закарбувалося тим, що у 1859 році у Колкинській корчмі зупинився кортеж імператора Олександра ІІ, який проїжджав Старокостянтинівською поштовою дорогою, що пролягала поруч з селом. У середині ХІХ століття Колки мали понад півтисячі мешканців, тут розміщувалася волосна адміністрація, з 1870 року працювала церковнопарафіяльна школа, з 1872 року – державне однокласне училище. Особливою гордістю селян був місцевий храм Св. Миколая. Відомо, що храм існував у 1761 році, згодом на кошти селян у 1793 – 1800 роках побудований був новий – дубовий, на кам’яному фундаменті. У храмі з давніх часів перебувала старовинна ікона Святителя і Чудотворця Миколая, що вважалася чудодійною та притягувала до себе паломників з усієї околиці. На жаль, у 1930-х роках войовничі атеїсти, так само, як й у більшості сусідніх селах, знищили храм… Проте, не все так "типово" у історії села. Колки виокремлюються тим, що вони дали православному світу видатну родину священнослужителів Хотовицьких. Серед них були священики, монахи, ректор духовної семінарії, благочинний, архієпископ, священномученик… Родина Хотовицьких із Колок У 1804 році в селянській родині Прохора Хотовицького народився син Михайло, а через два роки – Антон. Хлопці виховувалися у православній вірі, змалку відвідували разом з батьком церкву. Одного дня брати на власні очі побачили справжнє диво – до місцевої ікони, що вважалася чудодійною, на Свято Миколая Чудотворця прибуло багато паломників. Під час служби, у присутності великої кількості людей, відбулося зцілення важкохворої жінки з дитиною. Враження від побаченого закарбувалося у пам'яті хлопців назавжди. Отож не дивно, що обидва пішли вчитися до Волинської духовної семінарії. Михайло закінчив її у 1827 році, Антон – у 1829. Старший брат на деякий час залишився при семінарії, а молодший повернувся у Колки, де з 1830 майже тридцять років був священиком рідної Миколаївської церкви. У Антонія була велика родина – дві доньки та п’ять синів. Всі сини пішли стежкою батька – закінчили Волинську семінарію та присвятили життя службі Божій. Прохор (1829 року народження), Тимофій (1841) та Андрій (1851) стали парафіяльними священиками на Волині, причому, Тимофій служив у 1864 – 1877 роках у рідних Колках. Ще один з братів – Антоній (1836), після семінарії прийняв у Почаївській Лаврі чернечий постриг та з іменем Амфіана все життя віддав молитві Божій і помер у Тригорському монастирі на Волині. Й нарешті, Олександр (1833) – вступив до Київської духовної академії, закінчив її у 1859 році з вченим ступенем магістра Богослов'я та опинився у Крем'янці, де його прийняли на професорську посаду до Волинської семінарії. Перебуваючи на цій посаді, Олександр Антонович у 1861 році був призначений ректором Дерманського духовного училища, а з 1871 року – законовчителем Житомирської чоловічої гімназії. У 1873 році наш земляк отримав сан протоієрея та затверджений на посаді ректора Волинської духовної семінарії. 12 років Олександр Антонович успішно очолював цей навчальний заклад, доклавши чимало зусиль для його розбудови. Останні роки життя (1885 – 1893) отець Олександр був настоятелем Михайлівського храму в Житомирі. За свої благі справи він отримав чимало церковних та державних нагород, а також був затверджений у правах спадкового дворянина. Проте, в житті він більше прагнув не нагород, а плекав надію на гідне виховання своїх дітей. З семи дітлахів (дві дівчинки, п’ять хлоп- ців), четверо стали священиками. Але так сталося, що зрілі їх роки припали на часи докорінних змін – революцій, війн, становлення радянського безбожного сус- пільства. Важкі випробування пережили Миколай та Павло, які були сільськими священиками на Волині та зазнали утис- ків з боку радянської влади. Проте, найбільших страждань за віру зазнав наймо- лодший син – Олександр… Священномученик Олександр Хотовицький Олександр народився у 1872 році у Крем'янці, навчався у Волинській семінарії, згодом закінчив Санкт-Петербурзьку духовну академію зі ступенем кандидата богослов'я. У 1895 році був направлений у Північно-Американську єпархію до Свято-Нікольської парафії Нью-Йорка. У цьому найбільшому місті США став ініціатором будівництва кафедрального православного собору, який було освячено у 1902 році. До літопису храму був внесений перший запис: "Основан и создан сей кафедральный собор в городе Нью-Йорке иждивением, заботами и трудами виднейшего кафедрального протоиерея отца Александра Хотовицкого в лето от Рождества Христова 1902-е". У березні 1906 року був посланий з місією до канадського Монреалю, де відслужив першу в історії цього міста православну літургію і взяв участь в органі- зації парафії. У 1914 році був переведений до Фінляндії, з серпня 1917 року – до Москви, де став ключарем храму Христа Спасителя. Олександр Хотовицький був одним з найближчих помічників святителя Тихона з управління Московської єпархії, учасником Помісного Собору 1917-1918 років. З перших років радянські органи влади почали тиснути на священнослужителів. Не оминула ця доля й Олександра Хотовицького. У травні 1920-го і в листопаді 1921 року його двічі заарештовували за звинуваченням у викладанні Закону Божого дітям. На допитах він тримався спо- кійно, намагався вигородити інших, але винним себе теж не визнавав. В останньому слові став на захист інших обвинува- чених. Був засуджений до позбавлення волі строком на 10 років з конфіскацією майна. У жовтні 1923 році був амністований, але вже восени наступного року відправлений на заслання в Туруханський край. Із заслання повернувся в 1928 році не зломленим, а навпаки, активно включився у службу Божу. Був зведений в сан протопресвітера – вищий для білого (одруженого) духівництва в православ- ній церкві та став помічником митрополита Сергія (Страгородського) в управ- лінні православною церквою. Одночасно, у 1930-их роках служив настоятелем храму Різоположенія – одного з небагатьох храмів Москви, поки не знищених більшовиками. Один з парафіян згадував: "В 1936 году отец Александр пропо- ведей не произносил – они были ему запрещены. Я присутствовал в 1936-37 годах много раз на служении отца Александра. Высокий седой священник, тонкие черты лица, чрезвычайно интеллигентная внешность... У священника было много прихожан, очень чтивших его... И сегодня помню глаза отца Александра. Каза- лось, что его взгляд проникает в твое сердце и ласкает тебя, а светящийся в них свет говорит о его святости". У 1937 році протопресвітера знову заарештували. У НКВС декілька тижнів на- магались зломити священика, вимагаючи від нього відмови від віри та церкви. 19 серпня 1937 року Олександр Хотовицький за рішенням "трійки" НКВС був роз- стріляний. Вірність вірі та стійкість характеру протопресвітера стали легендою у Москві. Ді- яння Олександра Хотовицького були визнані у 1994 році – Архієрейським собором Російської православної церкви був прославлений до лику Святих. Архієпископ Аліпій Серед представників колкинського роду Хотовицьких були й такі, що досягли ар- хієпископського звання. У родині вже згадуваного священика Прохора Антоновича (1829) двоє синів (Флор та Антоній) теж стали священиками. Антоній служив у селі Доросині Волинської губернії та мав 13 дітей. Лише двоє з них пережили епідемії та голодні роки Першої світової та громадянської війни – близнюки Антоній та Володимир, що народилися 1901 року. Антоній Антонович пішов стежкою батька та, закінчивши семінарію, у 1922 році був рукопокладений у сан священика та ревно служив у Житомирській єпархії. У 1937 році, коли більшовики зруйнували його парафіяльний храм, вимушений був піти на цивільне життя. По війні, коли у СРСР дещо послабили тиск на церкву, Ан- тоній став настоятелем Нікольського собору в Бердичеві, з 1955 – Михайлівського храму в Житомирі. У 1958 році у Києво-Печерській Лаврі був пострижений у монахи, отримав ім'я Аліпій та зведений в сан архімандрита. Згодом Аліпій отримав сан єпископа та очолював різні єпархії в Україні. У 1964 році став єпископом Вінницьким і Брацлавським, а з 1966 – зведений в сан архієпископа Київського. Зберегти пам'ять Можна чимало розповідати про представників з величезної родини Хотовицьких. Але нині важливіше зберегти про них світлу пам'ять на Теофіпольщині. У селі Колки немає тієї церкви, де служили Хотовицькі – на місці зруйнованого у 1930-х роках храму нині височить лише хрест. Старий цвинтар поруч, де були поховані сільські священики Антоній та Тимофій Хотовицькі, заріс хащами, отож знайти їх могили фактично неможливо. Відновити храм, безумовно, справа досить важка. Але, збудувати у Колках капличку в пам'ять цієї родини – просто необхідно. P.S. У статті використані матеріали, які люб’язно надала Віра Максимівна Хотовицька – хмельничанка, одна із нащадків роду Хотовицьких.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую