ye-logo.v1.2
2 Жовтня, 2020

Ірина Баннова: «Як би тебе не клювали, треба йти вперед»

3437
Фото: з архіву Ірини БАННОВОЇ.

Є люди, які про щось мріють з дитинства і чітко йдуть до своєї мети.

В завідуючої кафедри дизайну Хмельницького національного університету, академіка Української технологічної академії, члена спілки дизайнерів України, голови Хмельницького осередку  спілки дизайнерів України, Ірини Баннової такої мети не було.

Міні-досьє:

Ірина Баннова, завідуюча кафедри дизайну Хмельницького національного університету,
академік Української технологічної академії, член спілки дизайнерів України, голова Хмельницького осередку спілки дизайнерів України.
Народилася на Далекому Сході, закінчила Київський технологічний інститут легкої промисловості.
Заміжня, має двох синів: Олександр – викладач Хмельницького національного університету, Михайло – менеджер приватної фірми, мешкає за кордоном.

 «Я перепробувала себе в багатьох сферах, – каже пані Ірина. – У спорті, у всіх практично видах, крім важкої атлетики. Грала навіть у шахи та настільний теніс. В художній самодіяльності: декламувала, танцювала, співала. Ось тільки не грала, хоча була мрія навчитися грати на піаніно. Вона так і залишилася мрією, і часто думаю, що коли, нарешті, вийду на пенсію, я, можливо, сяду за піаніно».

– Вчилася я добре, хоча перші три класи – не дуже. І коли після 7-го, вступаючи в технікум, забрала свої документи, характеристики з молодшої школи були дуже негативні: «не бажає вчитися, неслухняна, вперта». Я не розуміла математики, правопис теж не давався…
Не пам'ятаю, що сталося в 4-му класі, але в моєму табелі рясніли лише п'ятірки. Мама пояснила мені математику, і з того часу для мене кращого предмета не було. Задачі з тригонометрії, алгебри лускала, наче зернята. До ре­чі, сідала за них лише тоді, коли ні в кого нічого не виходило, – аби з гордістю показати всім, як цю задачку розв'язувати. Так що, хоч і не дуже напружувалася, школу закінчила з золотою медаллю.
А ось моя сестра Лариса Швець (це моє дівоче прізвище) повністю віддала себе спорту і стала чемпіонкою Радянського Союзу з акробатики.

– Наскільки я знаю, Ви навчалися в школі-інтернаті. Як туди потрапили?
– Після шостого класу, коли ще жила вдома, якось раптово прокинулася вночі, і мені видалось, що хтось наді мною стоїть. Я закричала, мама увімкнула світло, але нікого, зрозуміло, не було. (Цей жах пам'ятаю донині, і відтоді обережність і страх були моїми супутниками доволі тривалий час). А через місяць помер мій тато. У нас була прекрасна сім'я, тато обожнював маму, тому вона не могла пережити його смерть. І була в такому стані, що навіть не могла розчесати волосся. Тому потрапила в лікарню, а нас – мене, двох моїх сестричок і братика – віддали в інтернат. Через рік мама їх забрала, а я, найстарша, залишилася там – у сьомому класі  закохалася, тому й не захотіла додому. Так що в інтернаті провчилася з 7-го по 11-й класи.
 
– І коли Ви визначилися з професією?
– Після 7-го класу за компанію з подружкою зібрались до Ленінграда, вступати в технікум легкої промисловості. (Ось тоді й прочитала свої характеристики!). В той час я ще не визначилася, ким буду, в мене не було тяги до цієї спеціальності, проте й ненависті теж не було. Але в школі в нас була швейна майстерня, і моє фото, як «кращої швачки», висіло на дошці пошани.
Подружка перший екзамен здала на «три», другий – на «два», а я всі – на «п'ять». Але виявилося, що гуртожитку не буде, а платити за квартиру мама не могла. Тому я разом з подругою поїхала додому.
…Вже після закінчення школи почала думати про майбутню професію. Мама дивилася на мене, як на людину, яка буде допомагати їй, а я просила відпустити мене вчитися, обіцяючи, що житиму лише на стипендію. Але в Московському інституті іноземних мов, куди дуже хотіла, приймали лише чоловіків. Мріяла займатися математикою, але мені запропонували педагогічний, а я ще в школі зареклася, що педагогом ніколи не буду. І ніхто мені не сказав, що не обов'язково бути вчителем, можна було займатися й наукою. Але, бачите, як доля веде? Ти не хочеш цього, опираєшся, а вона робить своє. І я таки стала педагогом.
І коли мої дівчата зібралися в Київ, у технологічний інститут легкої промисловості, я поїхала з ними. А ми вже мали третій розряд із швейної  справи (а ще отримали спеціальність механізатора сільського господарства широкого профілю та водія третього класу).

– І як, легко було вступити? Адже тоді за модою не дуже дивилися.
– Помиляєтеся. Конкурс був – де­сять чоловік на місце. Я подала документи на конструювання, але потім побачила в списках, що потрапила в групу педагогів виробничого навчання! Це був караул! Але як я могла повернутися додому і сказати, що, маючи золоту медаль, не вступила? Проте, коли вчилася на третьому курсі, виробничого навчання у школах не стало. Нас розформовували, і я потрапила в групу конструкторів. Вчитися було нецікаво, бо я все знала. Думала, що після закінчення займатимусь творчою роботою. Але на розподіленні виявилося, що всі будинки моделей знаходяться лише в Сибіру, за Уралом. А в Україні – тільки будинки побуту. Навіть фабрик не було.
Так потрапила в Новосибірський будинок моделей. Як конструктор-модельєр проектувала вироби для виставок, показів для населення. Паралельно мене попросили бути моделлю, і я виступала як манекенниця. В ті роки високий зріст теж був обов'язковою умовою, а в мене було всього 165 сантиметрів, тож я була на голову нижча від інших. Але тоді важко було знайти дітей, які могли б демонструвати одяг, а я була дуже худа – 38-40 розмір, так що демонструвала сукні для дівчаток старшого шкільного віку.

– І як, добре виходило?
– Та ні, спочатку не дуже. Коли я вперше вийшла на сцену, не могла повернутися, не розуміла навіть, куди вийшла… І хоч займалася танцями і не боялася сцени, бо провела на ній всі шкільні роки, була настільки скутою, що в залі почали голосно сміятися. Та  потихеньку я освоювала професію. І коли якось мене попросили взяти участь в дорослих показах, бо захворіла мане­кенниця 44-го розміру, у мене все вийшло! Саме тоді вводили музичний супровід (а до того манекенниці ходили без нього). І наші дівчата, які мали зріст, вроду, були настільки далекими від цього і настільки незграбними! І тут я, котра займалася танцями, тому бездоганно відчувала ритм. Тож коли увімкнули музику, я стала зіркою подіуму. А дівчата-моделі ніяк не могли зрозуміти, чому на кожному показі зал аплодував мені, а мистецтвознавець хвалила.
На жаль, мені не підійшов клімат, і я повернулася в Україну.

– І одразу потрапили до Хмельницького?
– Так. В Росії я прожила три роки. І за цей час стала спеціалістом. Тому  швачки шкодували, що їду, адже я  їм навіть лінію проводила, по якій потрібно строчити. Але в Міністерстві легкої промисловості сказали, що конструкторів в Україні достатньо, тому роботи для мене немає. Допоміг випадок, і в 1971 році я потрапила сюди, тоді ще в ХТІПО (Хмельницький технологічний інститут побутового обслуговування).
…Я завжди виглядала молодшою за свої роки, і, відпрацювавши три роки,  виглядала як студентка. А після Дому моделей – ще й як модель: приїхала в коротесенькій спідниці, з розпущеним волоссям… Проректор, украй здивований моїм виглядом, чомусь запитав, чи знаю я українську мову. А я йому так гордо: «І даже розмовляю». Адже росла я в Кіровограді (хоча родом  з Далекого Сходу).
Але потім, коли вийшла, згадала, що треба було сказати «навіть», а не «даже». І дуже хвилювалася з цього приводу.

Ректора теж здивував мій вигляд (був він старих поглядів і вважав, що жінка-викладач повинна бути в діловому костюмі, а я – наче з подіуму), але вирішувати він не міг, – у мене було направлення з Міністерства. Проте, коли я вийшла, завідуючий кафедрою таке вислухав! І зачіска не така, і одягнена не так. І взагалі – Мойсеївна. А в той час до «мойсеївних» ставилися дуже специфічно. (Але й року не минуло, як я вступила в аспірантуру, і він вже мене нахвалював).  

– Справді, звідки в українській родині взявся Мойсей?
– Я цікавилася цим питанням, бо діти дражнили нас, і це дуже травмувало, а моя сестра хотіла навіть змінити по батькові. Виявляється, в російській мові є лише Мойсей, а в українській є і Мусій, і Мойсей. Мій дід, в якого було двоє синів – Олександр і Андрій, до церкви не ходив, і коли в нього народився третій син, і він поніс його хрестити, був день святого Мойсея. І батюшка зі злості, всупереч бажанню діда назвати сина Володимиром, охрестив його Мойсеєм. В метриці записали Мусій, бо тато – українець, але оскільки в той час спілкування було російською, дитинство моє минуло серед жорстокості, і зарубки на душі від цього залишились і до сьогодні.

– Ви сильна людина?
– Думаю, що так. За гороскопом я Півень, тому здатна на відчайдушний вчинок. Можу виступити з критикою, можу й заступитися за когось, коли всі мовчать. Таке було не раз, правда, потім мала величезні проблеми.
Проте давно зрозуміла, що як би тебе не клювали, треба йти вперед. А клювати будуть завжди, бо хто щось робить, у того обов'язково будуть помилки.
Але ж у будь-якій роботі головне – кінцевий результат, а в своїх промахах люди шукають причини: там – проблеми, той заважає, ті не люблять… Я ж шукаю причини в собі, знаючи, що в моїх невдачах ніхто не винен, і що найбільший мій ворог (як і в будь-якої людини) – я сама.   
Раніше ж такою мудрою я не була. І внутрішнє невдоволення життям (проблеми в родині, на роботі – через дисер­тацію мене хотіли навіть звільнити) призвело до серйозного захворювання – на нервовому грунті в мене віднялися ноги… Лікарі виявили серйозну хворобу, яка вразила всі ограни, і тоді передбачалося, що я стану інвалідом.
Я спілкувалася з жінками, які сиділи в інвалідних візках, слухала їхні розмови: у кого як болить, хто як не спав. Люди жили лише своєю хворобою, і тоді я сказала собі: «Це не для мене!». Хворобу відпихнула на задній план, перестала звертати на неї увагу, закинула тему, над якою працювала, і почала з нуля. І настільки захопилася роботою, новими знайомствами (це відбувалося у Санкт-Петербурзі)! Спочатку ж я навіть не сподівалася, що в мене щось вийде, думала: «Спробую». Але з якогось періоду все покотилась, наче снігова куля. У мене все виходило, а згодом стало краще і зі здоров'ям.

– І ще кілька слів про Будинок моделей.
– Коли я в Ленінграді захищала дисертацію, потрапила там на студентський показ моделей. Мені це так сподобалося, що я поділилася враженнями з колегами. (Самі ми до того проводили лише «Ситцеві бали», але потім ситець зник, і в нас теж усе зникло). Але ж ініціатива карається. І в нас вирішили  організувати студентський будинок моделей, і керівником призначили мене. Це було у 1992 році.
… А оскільки я займалася танцями, то вийшло так, що мої дівчата не лише шили, але й почали демонструвати свої роботи. Я сама проводила танцювальну розминку, показувала техніку дефіле… Потім до нас потягнулися люди з міста, зі шкіл… З'явилися перші успіхи, а згодом ми почали привозити призи з різноманітних конкурсів, а наших дівчаток – відбирати в закордонні модельні агентства. Мало того, в мережу найкращих модельних агентств у Берлін, Мілан, США…
Словом, пробувала я себе багато в чому, а знайшла в тому, про що навіть і думати не могла.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую