Проскурівська папірня: руїна в білому цвіті

Об'їздивши левову частину пам'яток архітектури на- шого краю, у Проскурівці, бувати якось ніколи не доводилося. А між тим ця папірня є у переліку пам'яток культурної спадщини та ще й датується початком ХVIII століття!

… і з елементами містики
…маршрут визначений, село знайдене на карті, тож – в дорогу! Від траси «Ярмолинці – Кам'янець-Подільський» шлях звертає вліво і, минувши Стріхівці, прямісінько веде до Проскурівки. Автобуси тут ходять доволі рідко, тому сільчани той десяток кілометрів від траси частенько долають пішки. Хлопчина, котрий «голосував» на дорозі (а ми його залюбки підвезли), виявився якраз з Проскурівки. «То ви до старої папірні? Я якраз там живу. Знаєте, там зараз нічого цікавого немає, – почав він. – Але поряд живе колишній сторож дядя Коля. Він багато цікавого розкаже».
Дорога, петляючи селом, вела все далі вглиб Проскурівки. Ми їхали вже довгенько понад річкою, а папірні все не було. «Усе, приїхали! – раптом зупинив нас юнак. – От вам і фабрика».
За старезними вербами виднілися залишки залізної огорожі. За ними — давно не білені стіни папірні. Дяді Колі вдома ми не застали, тож вирушили на оглядини без гіда.
Ані вікон, ні дверей, розбиті зіниці прожекторів та облуплені сходи... Здавалося б, що може бути цікавого у цих напівзруйнованих приміщеннях? І жодного найменшого натяку на бодай хоч якусь старовину. Усе, що ми побачили, ані до ХVIII, ні до ХІХ століття не належить. Мабуть, радянська модернізація виробництва не залишила тут жодного старого каменя.
Підвали? Для нас вони залишилися недослідженими. Є тут щось таємниче. І справа не лише у тінях, які то з'являлися, то раптово зникали, як тільки-но хтось повертався в той бік. І навіть не в таємничих звуках, схожих на легкий тупіт попід вікнами, що зникали в заростях бузини і луною віддавали з підвалів. Бо навіть в цілковитій тиші легкий морозець таки пробігав по шкірі. І не мені одній здавалося, що хтось чи щось таємниче пильнує за нами з чорних віконних дір. Той погляд відчувався так сильно, що сковував ноги, і кожен крок покинутою папірнею давався все важче. І це був не страх, повірте! Хай це трохи банально звучить, є тут на папірні щось, чого словом не розказати. Це можна лише відчути.
Крім містичних відчуттів, власне, нічого цікавого на папірні ми більше й не знайшли. Щоправда, тут є дещо оригінальне для поціновувачів флори: довкола папірні ростуть велетенські кущі. Таких мені ще не доводилось бачити. І що найцікавіше, вже кінець вересня, а вони так рясно цвітуть! Напівзруйнована папірня просто тоне в цьому білопінному цвіті!  

Закрили, бо екологічно небезпечна...
Вулиця, що веде до папірні, в той день було нелюдною. Вже повертаючись з оглядин фабрики, за щастя було натрапити хоч на когось. І тут таке везіння: єдиною перехожою виявилася вчителька історії місцевої школи Ніна Тютюнник! Гріх було б у неї не розпитати про стару папірню!
Виявилося, на початку ХІХ століття Проскурівка належала двом поміщикам – Маковецьким і Білявським. Після одруження дітей Елеонори та Нарциса, село стало власністю родини Маковецьких. Саме тоді Україну охопив промисловий переворот. Маючи славу гарного господаря, Нарцис зрозумів, що з одних лише родючих земель Проскурівки доходу мало, тому він почав створювати невеличкі підприємства: удосконалив старі млини, які сто- яли на річці Ушиця. В одному з млинів працювала олійня, в іншому робили різноманітні крупи. Тоді ж у селі збудували цегельню, цукерню та лісопильню. Та найвизначнішою забудовою для села стала паперова фабрика.
“Збудована в 1823 році фабрика одразу ж прославила Проскурівку на увесь край, – розповіла нам Ніна Віталіївна. Відомості про папірню вона шукала і в обласному архіві, і в столичних. – Папір тут виробляли справді гарний, якісний. Усе вироб- ництво приводили в дію завдяки енергії водяного колеса. Від часу свого заснування і до 1916 року фабрика працювала безперебійно. У 1907-му тут були значні заворушення робітників, які вимагали підвищення зарплатні та зміни розпорядку робочого дня. Страйк тривав майже півтора місяця. Після другої світової війни на фабриці помалу почалося відродження виробництва, випуск нової продукції. «Червоний жовтень» – так тоді називалася Проскурівська паперова фабрика. І саме тоді вона стала філією Понінківського паперового комбінату. Сюди завезли нове обладнання, побудували нові складські приміщення та взялися за випуск нової продукції”.
Цей період став справжнім розквітом не лише для фабрики, а й для села, адже більша частина проскурівчан працювали саме тут (сільська папірня працювала аж в три зміни), а молодь, отримавши потрібну на фабриці професію, залюбки поверталася до села. Більшу частину продукції, виготовленої тоді на Проскурівській папірні, відправляли на експорт — до Азії та Африки. Найбільшим попитом користувався якісний обгортковий папір.
Цікаво, що саме тут, у невеличкому подільському селі, в 1972 році налагодили виробництво каландрового паперу. «Його використовують під час виробництва грошових купюр, – розповідає. – Під дією ка- ландру грошовий папір набуває спеціальної текстури, шліфується. Найбільші партії такої сировини замовляли з Іваново, що в Росії».
Кінець вісімдесятих став для Проскурівської папірні початком краху підпри- ємства. На керівництво звідусіль посипалися докори про економічну невигідність підприємства через віддаленість від основного виробництва в Понінці. Ще одне сут- тєве звинувачення — забруднення місцевої річки.
«Наш інженер Володимир Саніцький — був справжнім винахідником, – пригадує Ніна Віталіївна. – Тоді він придумав закритий цикл очищення відпрацьованої води. Здавалося б, вихід є. Але адміністрація підприємства його винаходом так і не скористалася: в 1989 році Проскурівську папірню закрили як екологічно небезпечний об'єкт. Устаткування вивезли, а приміщення купив місцевий радгосп. Нині примі- щення, самі бачите, напівзруйноване, а більшість людей — без роботи. Хто зі спеціалістів був молодий — виїхав до міста».  

Де правда?
Цікаво, що ніхто у селі й не підозрює, що їхня напіврозвалена папірня належить до переліку пам'яток державного значення та входить до переліку пам'яток культурної спадщини, котрі не підлягають приватизації (за Законом України від 23 вересня 2008 № 574-VI)!
І хоч як ми, журналісти, звикли до жахіть об'єктів місцевої архітектурної спадщини, папірня — поза конкуренцією. Ну, принаймні, на інших хоча б табличка про культурну значимість є. А тут?
Втім, в.о. директора дослідного господарства «Проскурівка», якому нині нале- жить папірня, Антон Огороднік стверджує, що справді вперше чує про таку значимість цього об’єкта. «Жодного разу ніхто з органів, які опікуються історичними пам’ятками, не повідомляли нам про істо- ричну важливість цієї будівлі, – каже він. – Взагалі, тут не залишилося жодного каменя ХІХ століття. Усе, що ми бачимо, – будови 50-60 років ХХ століття. Складаючи списки, історики, мабуть, поми- лилися...»
P. S. Є в цій історії й доля іронії. Шукаючи у всесвітній мережі хоч щось про Проскурівку, можна натрапити ще й на купу сучасних рефератів на тему економіки Подільського краю або паперової галузі України. Так от, в них Проскурівська папірня і досі значиться як потужне підприємство з вироблення паперу, яке піднімає економіку нашого регіону. Панове, а, може, гайда на автобус – і до Про- скурівки?