На небесному «мотоциклі»

Фото: Фото автора.

відпочиває від сільської роботи кам’янчанин Василь Сабадаш

Кожне село має власну славу
Молода жінка зі своїм «виводком» приїхала на літній відпочинок до невеликого сільця Фурманівка, що за 13 кілометрів від Кам’янця-Подільського. Невдовзі їй зателефонувала зі спекотного міста кума. Клопоталася, як там похресники, чи здорові, чи, може, треба щось передати. «Не хвилюйся, люба, у нас тут все добре і всього є доволі, – хвалилася молодичка, наглядаючи за дітками в басейні. – У нас усе своє. Є й магазинчик, де можна купити все найнеобхідніше». Сільська родина тут же її почала голосно поправляти, та так, щоб аж кума в місті почула: «Та не магазинчик, а цілих три магазини! Маршрутка ходить чотири рази на день!», «Дністер недалеко!», «І навіть дельтаплан літає!» Так куму спокушали, аби вона завітала в гості.
Воно, звісно, як каже народ, кожна жаба своє болото хвалить. Але чом би його й не хвалити, як є за що? Це село виростило навіть власного академіка. Бракує Фурманівці хіба що доброї дороги та ліхтарів уночі, на які сільрада десятиліттями ніяк не спроможеться. Може, влада вважає, що і без цього можна обійтися, або що так воно романтичніше жити. От як світили собі трипільці, чиє поселення колись знаходилося неподалік Фурманівки на правому березі річки Тернави? Вогнищами, скажете ви. Отож, і світіть собі, хто як може.

Бравий моряк виявився… зрадником
Мабуть, ніхто в Фурманівці не передплачував колись стільки технічних журналів, як Василько Сабадаш. Дуже вже подобалося йому майструвати, конструювати. У хаті росло трійко синів, та особливу любов до цього виявляв середульший – Василь. Служити йому випало на флоті. Односельчани пригадують: як приїхав у відпустку, то прибіг на ферму матері допомогти. Такий ставний у тій формі! Дехто вже й побалакував, що заякорять здібного Василя десь там на флоті. А Василь відслужив своє й повернувся додому, хоч подобалися йому й кораблі, й море. Пішов працювати на завод легких металоконструкцій.
– У той час на кожному заводі були спортивні клуби, – згадує він. –ДТСААФ тим опікувався. Якраз почав розвиватися пара- та дельтапланеризм. Отож «літунів» було чимало й у нас на кожному підприємстві. Виділялися спеціальні державні кошти, купувалося спорядження, ми їздили на змагання, найчастіше до Ямполя, там просто ідеальні умови для цього. Шкода, клуби тепер пропали. Та й заводів багатьох уже нема. Молодь повинна мати цікаві спортивні заняття, тоді не тягнутиме на хибну стежку.
У колишньому Радянському Союзі польоти на дельтапланах почалися з 1972 року, а в 1976-ому в Львівській області, на горі Тростян пройшов перший всесоюзний зліт дельтапланеристів, який зібрав 25 спортсменів из 11 міст Росії, України, Латвії. Фурманівський пілот у небі вже чверть сторіччя. Перший раз піднявшись у височінь, Василь навіки закохався в блакитне безмежжя. У вихідні приїздив у село, пробував літати на «парителі» з медоборських круч. Приземлявся на березі біля Тернави, де зазвичай селяни пасли худобу. Йому й самому випадало відпасати череду. А коли одружився, довелося ще й у тещі таку місію виконувати. Та й не тільки це. І на городах немало праці, і в саду. Коли його літати? – стенає плечима котрийсь трудоголік. Василь не з ледачих. Працює на заводі. Приїде до батьків – теж гайда до роботи. Однак, упоравши господарство, щоразу, як тільки дозволяє погода, поспішає зустрітися з височиною.

Тріо крилатих
З табору кам’янецьких пілотів тільки й залишилися Василь, Геннадій Касьянов та Микола Мельник. Хто в Європі на заробітках, хто в Росії. Навіть у найтяжчий час, коли зарплату виплачували невчасно, хлопці намагалися не втрачати спортивну форму, літали, вірили: колись усе зміниться на краще.
Зазвичай, тренувалися на колишньому міському аеродромі. А віднедавна облюбували околицю біля лісу Кизлів у рідному Василевому селі. Тут дуже сприятливі повітряні потоки. Може, колись Україна заживе багатше, а в Фурманівці збудують центр дельтапланеризму. А що? Мріяти ніхто не забороняє. Займаються на мотодельтаплані (дельталіт), який чимось нагадує мотоцикл із великим трикутним крилом над кабіною-коляскою. Машина розвиває швидкість до 60 кілометрів на годину. Пілоти доклали неабияких старань, щоб зберегти свій гурток, докупили оснащення, як і раніше, ведуть журнал польотів. Кожен вузол уважно перевіряють, вчасно міняють свічки, яких вистачає на 25 годин льоту, усе роблять за правилами. Дельталіт віддячує бездоганною роботою в повітрі.
– В області ми, мабуть, одні, – кажуть вони. – У всякому разі, не чули про інших. В Україні нині більше літають на «парителях», це дешевше. Потужний клуб повітряних видів спорту є Чернівцях. Про змагання не мріємо, бо звідки взяти на це фінанси? Це за кордоном люди багатші, вони об’єднуються в клуби, самі можуть і фінансувати їх діяльність.
Дельтаплан «з’їдає» 15 літрів 95-го бензину за годину льоту. Чи не дивляться косо дружини на отаке затратне хобі? Геннадієва Тетяна та син Антон вже давно приєдналися до нього й самі охоче сідають у кабіну. Жінка зрозуміла: коханого не переробиш. Василева рідня теж побувала в повітрі. А от мама повсякчас вмовляє сина не підніматися в небо. Каже, що навіть би платила йому, аби послухався. На те син лише посміхається. Дочікується, коли вляжеться вітер – і хоч годинку, а таки викроїть на польоти. У небі почувається щасливим, забуває на мить про земні проблеми, про нелегке життя українців. Особливо радісні відчуття переживає, коли колеса машини відриваються від землі, зізнається.

Підтримай сайт