Окупація, бомбардування і порятунок: історії багатодітних родин, в чиє життя увірвалася війна

В Україні росте покоління, чиє дитинство запам’ятається не лише цікавими іграми, відвідинами атракціонів та веселими канікулами. Це діти, які ростуть під звуки сирен, вибухів, які втікали з окупації, бачили зруйновані будинки та смерть сусідів, друзів і рідних. У свої десять чи дванадцять років вони вже прожили доросле життя. Ми зібрали історії багатодітних родин, щасливі будні яких зруйнувала війна.

Вмикають гучніше мультики, щоб заглушити виття сирен

Нажахані пережитим й сполохані реальністю, восьмеро дітей з матусею сіли у потяг «Львів-Костянтинівка». Його зупинив начальник Слов’янського залізничного вокзалу, щоб дати можливість жінкам з дітьми втекти з пекла, яке зухвало увірвалося війною до рідної домівки. У валізі – білизна й найнеобхідніші речі. У сумці – їжа, що зібрав батько з двома старшими синами, які не поїхали з дому (шкода було залишити господарство).

На серці – тривога, бо добре пам’ятають, як у 2014-му втікали від вибухів й винищувачів з рідного Слов’янська до тітки у Донецьк, а та жила неподалік аеропорту. Як почалося справжнє пекло там, як їх прихистила сім’я з десятьма дітьми із Макіївки, як згодом знайшли прихисток у Хортиці, як повернулися до зруйнованого будинку. І… з якою радістю переїздили до нового, придбаного волонтерами, житла. У думках – невідомість: куди вони їдуть, коли оскаженілі ракети руйнують все на своєму шляху, і якраз одна з них влучила у вокзал у Краматорську?.. Мама зателефонувала знайомій волонтерці, яка давно стала другом сім’ї, та – до військової адміністрації…

Скоро рік як Наталія та Володимир Шевченки з десятьма дітьми мешкають у Ярмолинцях: перші два місяці жили у костелі, згодом хмельничанин Сергій люб’язно поселив їх у батьківському будиночку. Родині настільки сподобалася відкритість та щирість місцевих, що мріють придбати тут великий будинок й оселитися назавжди.

Наталія та Володимир Шевченки з десятьма дітьми мешкають у Ярмолинцях. Фото: з архіву родини, надане сайту "Є"

...Після четвертої невдалої (як і всі попередні) спроби виносити дитину Наталію прооперували. Лікарський вердикт приголомшив: народити вона вже не зможе. Утім, найстрашнішим випробовуванням для материнського серця стала смерть 21-річної донечки від першого шлюбу. Єлизавету забрав інсульт.

Коли прийшли з Володимиром до лікарні «дивитися» на 1,8-річного Іванка (той, як стверджував медперсонал, колючий, як звірятко, й ні до кого не йде), хлопчик одразу пішов до Наталії й притиснувся до грудей.

«Я буду йому мамою», – вирішила беззаперечно.

Через рік зателефонували з відповідної служби: «У Іванка є ще один братик. Ви не візьмете?» «Звісно, заберемо, – не вагалися. – Не розлучатимемо ж ми рідних». А потім запитали, чи не заберуть на виховання піврічну сестричку хлопців. Так у родині з’явилися ще Андрійко й Настя. У 2014 році подружжя вдочерило ще 4,5-річну Анжелу й п’ятимісячну Юлю.

...Коли повернулися з Хортиці (саме там, до слова, усіх п’ятьох дітей й похрестили), їхній будинок був в непридатному для проживання стані – ракета вибухнула просто на городі. Голова громадської організації «Ініціатива Е+» Валентина Варава кинула клич у Фейсбуці, щоб придбати житло цій родині. За добу-півтори небайдужі зібрали необхідну суму на добротний будинок.

«У нас такий великий дім, – сказала одразу Наталія Миколаївна чоловіку. – Отже, жити є де, любові й терпіння вистачить, подаруймо ще кільком діткам справжню родину».

Взяли під опіку 4,5-річного Єгорку, 11-місячного Дениску та тримісячну Альонку. А за кілька місяців знову дзвінок: «В Дениса народилася сестричка». Вірочку забрали, коли тій було два місяці. Через рік родина поповнилася 10-річною Кариною.

Якщо перших п’ятьох дітей подружжя всиновило, то наступних п’ять взяли під опіку, створивши таким чином дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ). І яке ж було розчарування, коли зателефонували, що їхню, на той час уже дворічну Альонку, хочуть вдочерити. До слова, чи не усі діти, які потрапили до родини, мають проблеми зі здоров’ям. Ця ж дівчинка у три місяці важила лише три кілограми, адже народилася передчасно з вагою 1,2 кілограма. На додачу: хворий шлунок, дисплазія кульшових суглобів, атопічний бронхіт... І день, і ніч плакала ненька, але проти закону не попреш.

Тоді чоловік зробив їй найкращий подарунок на день народження – щоб Альонку не забрали у чужу родину, подружжя її вдочерило. Щоправда, статусу, що надавав ДБСТ, довелося позбутися: під опікою ж не п’ятеро, а четверо дітей.

«А це суттєво зменшує виплати, – розповідає Наталія Миколаївна. – Та тут уже, як мовиться, питання до держави. Але це, повірте, не головне. Найголовніше – щасливий блиск в дитячих очах і їхнє щире «матусю, ми тебе любимо».

Якось, коли ще мешкали в Ярмолинцях в костелі, Наталія з дітьми пішли до лісу прогулятися.

«Ви не наші?» – запитали перехожі. «Ми – українці, проте дійсно, не ваші – з Донеччини», – відповіли. Й запитали, може, хтось здає будиночок, бо ж звикли до городу, мали господарство.

«Буквально за годину з Хмельницького приїхав Сергій, – не надякуються чоловікові Шевченки. – Відчинив батьківську хату й сказав: «Якщо влаштує – живіть». А що ж нас має не влаштувати? Будинок на три кімнати, кухня, обійстя. Ми вже курей, качок, гусей маємо. Сергій грошей за житло не бере, лише згідно з лічильниками сплачуємо. А сусіди які у нас чудові: той шматок м’яса принесе, той картоплю, той моркву…

Родині настільки сподобалася відкритість та щирість ярмолинчан, що мріють придбати тут великий будинок й оселитися назавжди. Фото: з архіву родини, надане сайту "Є"

Коли діти вкотре починають рюмсати-істерити, бо хочуть додому, на свої ліжечка, до своїх іграшок, подружжя показує їм фото розбомбленого рідного міста. А вони хочуть до своєї школи. Іван з Андрієм уже в Бахмутському спортивному училищі навчалися, знаходячи себе у вільній боротьбі. Усі діти сповна відчули на смак війну, надміру сьорбнувши гірких реалій.

Щоб хоч якось вберегти психіку дітей від виття сирен (там ж бо кожна тривога закінчувалася вибухом, бувало, прилітало, за пів кілометра від домівки), Шевченки вмикають якомога гучніше мультики чи музику. А як по-іншому? У Дениса від побаченого-пережитого стався нервовий зрив. Зараз його наслідки доводиться лікувати.

Усі діти Шевченків навчаються поки дистанційно у рідній школі. Для них додатковий стрес переходити у нову школу. Єгор, щоправда, відвідує місцевий інклюзивний центр. Зрушення помітні, радіє ненька.

А взагалі на Поділлі, констатують Шевченки, набагато більше реабілітаційних центрів для дітей з проблемами у розвитку, тому-то й шукає ця родина великий будинок на Ярмолинеччині, щоб оселитися тут назавжди.

Було четверо, стало – семеро

Багатодітна родина Помогаєвих пережила пів року окупації Куп’янська на Харківщині. А восени, коли російські військові почали щодня обстрілювати місто та прилеглі села, змушена була рятуватися. До евакуації виховували чотирьох дітей. Шукаючи варіанти виїзду, дізналися про трьох дітей (13-річного хлопця і двох дівчат – чотирьох і шести років) у місцевій лікарні, які залишилися без батьків. Надія запитала просто: «Поїдете з тіткою?» Ті відповіли: «Так».

Тож нині родина має сімох дітей. Батько служить у війську. Цю історію розповідають журналісти Суспільного.
Під час окупації місцевий фермер допомагав сім’ї продуктами: давав молоко, масло, згущене молоко, м’ясо, крупи. Після звільнення Куп’янська виїжджати з рідного міста вирішили, коли обстріли окупантів почали посилюватися. Під гучні вибухи вночі разом збирали речі. «Швидка» допомагала виїхати. Родина живе у селищі Високому на Харківщині. З Куп’янська приїхали разом зі своїм котом, якого назвали Азов.

Рятуючись від пекла

Про митарства ще однієї багатодітної родини розповідає Віра Касіян на сайті Тернопільської єпархії Православної церкви України:

«Олена, багатодітна матір з правого берега Херсонської області, знайшла прихисток у селі Романівка Теребовлянського району на Тернопільщині. У родині троє неповнолітніх дітей, а їхній батько – учасник АТО, який донині захищає Україну від російських загарбників. Жінці з дітьми: 5-річним Тимофієм, 11-річним Єгором і Ксенією, якій зараз майже 7 років, – довелося виїжджати з окупованої тоді росіянами території через російський пропускний пункт у Василівці на Запоріжжі. Ризикували життям, але іншого шляху не було, адже окупанти не погоджувалися відкрити «зелені» коридори. Що пережили – і згадувати страшно. Однак залишатися там, де хазяйнували озброєні окупанти, родина не могла. «Мій чоловік – військовий, – розповідає Олена. – Після Іловайського котла був у російському полоні. Рано чи пізно про це дізналися б росіяни. Тож нам з дітьми загрожувала смертельна небезпека». У військовій частині чоловіка служить хлопець з Романівки, який і запропонував сім’ї знайти прихисток на його малій батьківщині. Там багатодітній родині надали будинок».

***

Згідно з даними дослідження «Діти та війна», проведеного благодійною організацією «СОС Дитячі Містечка», 77% дітей-переселенців стали свідками обстрілів і бомбардувань, 73% перебували у сховищах, майже 30% пережили окупацію, 4% маленьких українців пройшли через російські фільтраційні табори, а близько 8% пережили голод та відсутність доступу до питної води. За різними оцінками, росія могла депортувати у щонайменше 57 регіонів рф від 260 до 700 тисяч українських дітей. Про це розповіла юристка Регіонального центру прав людини Катерина Рашевська на презентації аналітичного звіту, яка відбулася в Укрінформі.

Усі звірства рашистів мають бути покарані. Україна обов’язково переможе, й наші діти матимуть щасливе дитинство. Як слушно зауважив в одному з інтерв’ю громадський діяч Олександр Педан: «Наші діти не будуть «дітьми війни», як колись, після Другої світової. Я бачив, наскільки діти хочуть відбудовувати Україну, отримати освіту і так далі – це будуть не «діти війни», а «діти Перемоги». Нам треба цей термін масштабувати».

Матеріал підготовлений за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.