Донечка все частіше каже, що хоче бачити тата поруч, а не на хмаринці

Про військову службу Дмитро мріяв ще зі школи. Тож після закінчення 9 класу Монастироцької школи вступив до Кам'янець-Подільського військового ліцею.

Він був найстаршим із чотирьох синів Олени Вікторівни та Віктора Степановича Матвеєвих. Дмитро, Владислав та Ярослав були погодками: 1994, 1997 та 1998 років народження. Марк з'явився на світ у 2016-ому. Мешкала родина в селі Іванківці, що на Ярмолинеччині.

На фото: У дружній родині Матвеєвих Дмитро був найстаршим сином. Фото з сімейного архіву.

«Діти росли дуже дружними, працелюбними, – каже мати. – Дмитро завжди був за приклад іншим, допомагав братикам, захищав їх, підсобляв нам по господарству. Чоловік зробив для них турнік, щоб займалися. Бо які ж у селі спортивні секції… Тож усі мали гарну спортивну форму. Після того, як Дмитро повернувся з Кам'янця, вирішив здобути вищу освіту в академії прикордонної служби в Хмельницькому. І вже на третьому курсі разом з групою курсантів з березня по серпень 2013 року стояв на захисті держкордону на Чонгарі Херсонської області. А на 25 річницю Незалежності України його та інших курсантів академії обрали для проходження колоною на майдані Незалежності в Києві».

На фото: Дмитро обожнював свою Даринку та робив усе, щоб її майбутнє було щасливим. Фото з сімейного архіву.

Здобувши повну вищу освіту Дмитро за розподілом відправився на службу в Могилів-Подільський, де пробув п'ять років.

«У 2018 році Дмитро одружився, а через рік в сім'ї народилася донечка. Навесні 2020-ого його контракт закінчився, і він повернувся додому. Влаштувався охоронником у Хмельницькому, в супермаркеті. Мріяв про власну справу. Хотів також стати далекобійником, як тато і брат, – продовжує Олена Вікторівна. – Невістка Діана – з сусіднього села, вчилися разом у школі. Проте вона молодша. Невдовзі й онучечку Даринку нам подарували».

На фото: життя Дмитра обірвалося поблизу Авдіївки. Фото з сімейного архіву.

Вночі 24 лютого 2022 року Віктор Степанович вирушив у черговий рейс. Їхав спочатку в Житомир на завантаження, а звідти – до Німеччини. Дружина провела чоловіка, повернулася до хати, а через деякий час почула вибухи.

«Тоді аж вікна в хаті дрижали, – пригадує жінка. – Віктор повернувся додому того ж дня, бо кордон закрили. Влад був у рейсі за кордоном. Дмитро з Ярославом одразу ж пішли до військкомату. Я, як мати, розуміла, що на війну можуть піти всі мої сини, крім Марка, якому на той час було шість років, та чоловік. І нічого з цим не могла зробити. Всі були патріотами, хотіли захищати рідну землю. Тому жодного разу не дозволила собі відмовляти їх виконувати свій військовий обов'язок. Мені було б соромно дивитися людям у вічі…»

Дмитра викликали 8 березня. Якраз сформували у Черкасах його 110 бригаду. Коротке навчання і він як командир взводу гранатометників відправився на Покровський напрямок Донеччини.

На фото: На честь Дмитра Матвеєва та в пам'ять про всіх загиблих українських захисників у центрі його рідного села Іванківці родина встановила капличку. Фото з сімейного архіву.

«Вже значно пізніше його побратим розповів нам, що не мали там бути, – каже мати. – Просто їх підрозділ був найближче до позицій, де розбомбили наших хлопців, і їх терміново потрібно було замінити. Так вони опинилися біля Авдіївки. Позицію, яку захищав Дмитро з побратимами, називали «Америка». Тому й псевдо йому хлопці придумали «Капітан Америка». Хоча офіційно взяв собі псевдонім «Скіф». Можливо через те, що поблизу нашого села було колись скіфське поселення».

Щоб не навантажувати Дмитра, рідні просили, щоб писав або телефонував Діані. Вона жила з його родиною в Іванківцях та одразу ж ділилася новинами з усіма. Віктор Степанович та Влад продовжували курсувати між країнами: возили гуманітарну допомогу з Німеччини. Ярослав же оббивав пороги різних частин, щоб взяли на війну. І врешті, в кінці літа вже мав отримати повістку… Але сталося непоправне.

«Не раз було таке, що Дмитро не виходив на зв'язок, – розповіла мати. – Але потім неодмінно отримували такий довгоочікуваний «+». Він ніколи не змушував нас хвилюватися, завжди заспокоював. А 4 серпня і я, і Діана отримали голосове повідомлення: «У нас залишилися лише автомати. По нас гатять з усього. Пишіть, дзвоніть, кому тільки можете, викликайте підкріплення. Бо ми не можемо ні з ким зв'язатися». Ми «обірвали» всі гарячі лінії, які лише могли знайти, але ніде не могли нічого з'ясувати, самі автовідповідачі. Врешті додзвонилися в якусь службу в Покровську. Якийсь військовий нас запевнив, що про ситуацію на позиції знають і приймають міри… Вранці наступного дня ми знову отримали повідомлення від Дмитра: «Все добре. Люблю вас». І з того часу – настала тиша. Десь під обід, коли ми знову телефонували скрізь, куди лишень знати, отримали повідомлення від ротного, що на позиції точиться важкий бій… Ближче до вечора написали йому. Він прочитав і не відповів. Ми знову написали… І ці прочитані повідомлення, які він залишив без відповіді, нас дуже непокоїли. Вже після 23-ої до мене в кімнату прибігає Діана, вся труситься, плаче. «Ротний написав, щоб ми присіли», – каже. У телефоні ми бачили, що він щось пише, але страх вже сковував серце. Ми вийшли на кухню, бо в кімнаті спали діти. Я досі бачу перед очима те повідомлення: «Після нашої розмови, хвилин через 10, о третій дня, Діма загинув від осколкового поранення. Їх обстріляли з танка»...

Та ніч була найжахливішою з усіх. Мати з дружиною знову і знову писали рідному Дмитру, сподіваючись на диво, не вірячи словам командира. Але він не читав, не писав, не відповідав…

Тіло бійця повернули в рідне село 10 серпня. Його поховали наступного дня. На похорон сина і брата встигли повернутися тато і Владислав. Прийшло попрощатися все село. Герою назавжди залишилося 27 років…
Нині на могилі Дмитра Матвеєва мати посадила троянди. Другий рік вони квітнуть яскравими барвами. Олена Вікторівна з Діаною не можуть і не уявляють як ставити пам'ятник, як дивитися на його таке молоде і рідне обличчя, закарбоване на камені…

На початку 2024 року Дмитра посмертно удостоїли ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. На його честь та в пам'ять про всіх загиблих українських захисників у центрі села родина встановила капличку.
З перших днів великої війни сім'я продовжує надавати посильну допомогу фронту. Продуктами, маскувальними сітками, фінансовими донатами… В селі цими питаннями опікується отець Роман. Він і згуртував селян у важливій спільній справі.

Підтримкою та опорою для Олени Вікторівни стала родина, її діти та онучечка. Заради них тримається і мусить жити далі, берегти пам'ять про сина. Проте Даринка, якій мама пояснила, що тато дивиться і оберігає її з хмаринки, все частіше пильно вдивляється, як татусі забирають з дитсадка своїх донечок. «Я хочу, щоб мій тато оберігав мене звідси, а не з хмаринки», – якось зізналася Діані дівчинка…