ye-logo.v1.2
1 Червня, 2020

Іван і Марія

1077

Марія завжди була в усьому слухняною, не вміла не послухатися маминого слова.

Івана виховувала бабуся. Вечорами під золотими зорями просиджували вони аж до ранньої зіроньки.
– Не такий тобі, Марійко, потрібен, – казала мати. – Не з села, а хлопець з міста, зі статком, з хорошої родини. А що твій Іван? Що він тобі зможе дати? Він, звісно, хлопець хороший, проте ти – не для нього. Такі розмови Марії доводилося чути щодня. Вона кохала Івана, але іноді думала:
– А, може, й справді він не для мене? Може, мама має рацію?
Згодом поїхала Марія навчатися на вчителя початкових класів. Далеко була від дому, тож часто їздити до рідного села не могла. Івана майже не бачила, частішими були листи, аніж зустрічі. Мати раділа за доньку. Одного разу, розмовляючи з сусідкою, побачила, що повз них проходить Іван, і почала голосно розповідати про Марію:
– Ой, сусідонько, незабаром запрошу тебе на весілля!
– Невже Марія виходить заміж? За Івана?
– Та ні… Знайшла собі в місті жениха. Має власний бізнес. А Івана вже забула. Та й не кохання це в них було, а трата часу!
Почув їхню розмову юнак, пройшов мовчки, ніби нічого і не чув. Та у серці запалала образа. Не міг збагнути: чи й справді Марія розлюбила, чи, можливо, ніколи й не кохала…
Спливли роки навчання. Дівчина повернулася додому. Радіє мати, розпитує про се, про те, а потім знову за своє взялася:
– Доню, а що ти думаєш про Івана?
– А що тут думати? Любила його і зараз люблю, то й піду за нього заміж.
Сказала так та й швиденько із хати до коханого. А мати услід:
– То й ти, Маріє, знай! Не буде такого ніколи і заміж за нього не підеш!
– Це чого ж не піду?
– Інша у нього, інша…
Дівчина навіть не зупинилася, бо не повірила материним словам. А мати, похилившись на двері, сама собі, плачучи, промовляла:
– Невже ти, доню, думаєш, що я бажаю тобі гіршого? Та я для тебе і місяця дістану. А ти… Доню, доню…
Прибігла чимдуж до Івана.
Він сидів під вербою, а з ним – краща подруга Марії – Ніна.
– Привіт! – почулося їм позаду.
– О-о! Привіт! – холодно мовив Іван. – Чув, знайшла своє кохання в місті?
Марія повернулася і пішла назад.
– Я ж казала, що не потрібен тобі Іван! – повчала вдома мати.
Марія лише тяжко дихала:
– Правду, мамо, казали, правду… А я не вірила!..
Через деякий час мати Марії гукала сусідку на весілля.
– Вийду заміж, загоїться рана, – думала Марія.
 Та, мабуть, не судилося бути щасливою. Жила Марія з чоловіком у місті. Було все: гарна квартира, автомобіль, синочок (якого Марія назвала Іваном). Не було лише простого людського щастя. Ігор бачив – не кохає його дружина, але відпустити її від себе не міг. Частенько вони навідувалися до матері в село. Гірко й болісно було тій дивитися на Марію. Усвідомлювала свою помилку, та назад вороття уже не було.
Хотіла вже розповісти доньці правду, та боялася. А раптом не пробачить і не захоче більше бачити… Що ж їй потім робити одній?..
У Івана також не складалося життя. Перша дружина померла від хвороби, залишивши чотиримісячну дівчинку Марійку. Іван думав, що доньці потрібна рука жінки. Через рік одружився вдруге, та чомусь нова дружина з першого ж дня незлюбила дитину. Розлучився, виїхав до міста. Іноді навідувався до села. Одружуватися втретє не захотів, бо знав, що без Марії все одно щастя не буде.
Життя тривало. Вже Маріїн синочок закінчив школу і вступив до університету. Одного зимового вечора, коли надворі лютувала хуртовина, а у вікна бився вітер, ніби просився до обійстя погрітися, хвора мати покликала Марію.
– Послухай, дочко, маю тобі щось розповісти. Відчуваю, не довго залишилося мені вікувати. Не хочу покидати цей світ із гріхом на душі. Думала, якщо твоя мати, то можу розпоряджатися твоєю долею.
– Про що, ви, мамо? – Дивилася Марія в майже згаслі очі матері.
– Це через мене Іван одружився з Ніною, через мене у тебе тепер немає щастя. Це я в тебе його вкрала. Я!..
Тут Марія зрозуміла все. Відлунням ожив у пам’яті далекий голос Івана «чув, знайшла своє кохання в місті…»
– Пробач мені, дочко, – гірко залилася слізьми, – я й так за все заплатила перед Богом, я покарана за всі гріхи. Пробач!.. Раніше боялася зізнатися. Боялася… боялася, що не зрозумієш і зненавидиш.
– Така доля людська – страждати. І ви, мамо, ні в чому не винні. Так забажало життя, – намагалася заспокоїти стареньку, а сльози котилися самі.
Вранці, повернувшись із магазину, в хаті, біля ліжка старенької побачила його… Івана… вперше за багато років.
Як він змінився, лише впізнала його погляд. Скільки то літ пролетіло.
– Доню, – перебила тишу мати, – я розповіла йому все. Зайшла до мене сусідка, як ти до магазину ходила, розповіла, що бачила в селі Івана, то я й попросила її, щоб гукнула його до мене. Ось він і зайшов. Довга розмова у нас була. Тепер пробачте мені обоє.
І знову зустрілася пара закоханих. Вже не такі юні, в очах давно вже згасла дитяча наївність, у кожного свій життєвий досвід. Але – закохані.
Досиділи з Іваном знову до ранньої зірки.
– Все, мамо. Тепер справді все. Довго чекала на цю зустріч. Давно хотіла побачити його очі. Та чому ж ви так довго мовчали, мамо?
– Мамо?!. – кинулася до старенької, проте вона вже спала вічним сном. Марія з Іваном пробачили її великий гріх, та чи пробачив Господь?

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую