ye-logo.v1.2

Фронтова фотографія знову повернулася до баби Владзі

Історія 3483
Фото: автора

Теофіпольські архівісти протягом тривалого часу намагалися встановити прізвища зображених на пожовклому фотознімку молодих симпатичних дівчат у військовій формі.

«Це безіменне фото випадково виявили у своїх сховищах під час проведення чергового впорядкування архівних фондів. Без підпису, без реєстраційного номера воно зберігалося між документами сімдесятих років минулого століття», – пригадує начальник архівного відділу Теофіпольської райдержадміністрації Світлана Поліщук.
Декілька років поспіль безіменне фото не давало спокою Світлані Анатоліївні та її підлеглим. Не так вже й багато жінок з Теофіпольщини брали участь у Великій Вітчизняній війні. І цей документ претендував хоча б частково заповнити не досліджену досі білу пляму в історії рідного краю. Можливо, й до цього часу залишалася б нерозгаданою таємниця фронтової світлини, якби не учениця Святецької загальноосвітньої школи Ірина Шеремета, котра в минулому році почала досліджувати тему про роль жінки у Другій світовій війні для роботи в Малу академію наук України. Побачивши в архіві цей малесенький, розміром 3 на 4 см, пожовклий від часу знімок, дівчина загорілася бажанням з’ясувати, хто на ньому зображений.
Опитування старожилів Святця та інших довколишніх сіл бажаного результату не принесли. І тоді школярка разом зі своїм науковим керівником, вчителькою історії Наталією Сокоть з надією, що хтось таки зможе пізнати в зображених на фотографії чарівних, молодих обличчях себе чи своїх рідних, опублікували в районній газеті «Життя Теофіпольщини» невеличку замітку під назвою «З надією, що відгукнуться…». Результат не забарився.
«Буквально через декілька днів після виходу часопису у світ до нас завітав літній чоловік і повідомив, що на газетному знімку зображена його сестра», – пригадує Світлана Поліщук.
У період Великої Вітчизняної війни село, в якому жили Сініцькі, під фашистською окупацією перебувало лише шість місяців, і на початку червня 1943-го його вже визволили. Військові набирали добровольців у пересувний госпіталь, що розташувався неподалік. Так у шістнадцятирічному віці Владислава потрапила на фронт. У складі 3-ої гвардійської армії І Українського фронту пройшла всю Україну, Польщу, Німеччину. Нагороджена орденами Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, «За мужність» та багатьма бойовими медалями.
«9 травня 1945 року наш військовий підрозділ стояв недалеко від Берліна. Коли почули, що закінчилася війна, всі плакали, сміялися і обнімалися від радості. Але, як же бути в декількох кілометрах від Рейхстагу і не побачити його! Разом з групою таких же сміливих та відчайдушних, як я, дівчат, сіли в трофейний автобус і поїхали в самісіньке серце недавнього фашистського лігва. Колони та стіни рейхстагу були списані рясними автографами воїнів-визволителів. Але й нам захотілося залишити згадку про себе. У пошуках вільного місця ставали одне одному на плечі і писали. «Від Дону до Берліна. Валя (так називали Владиславу фронтові подруги - прим.авт.) Сініцька» – цей напис ще довго зберігався на берлінській стіні», – пригадує моя вісімдесятип’ятирічна співрозмовниця.
З Берліна військовий підрозділ перекинули у Прагу. І досі пам’ятає, як місто буяло в травневій зелені молодих садів, всі будинки були оповиті виноградниками. Якраз тоді і був зроблений той пам’ятний знімок.
Бабуся Владзя довго та уважно вдивляється у пожовклу фотографію, і з очей її котяться непрошені сльози:
«Дівчатка мої, дівчатка, хоч перед смертю надивлюся на вас, дорогі мої. Як же можу не впізнати вас: зліва – то я, посередині – Марія Колосова, справа – Аня, прізвища вже не пам’ятаю. З Машею ми дружили, бо ж разом на фронт потрапили, служили у відділі військового постачання, займалися обмундируванням солдатів госпіталю для легкопоранених. Аня пізніше в нашій команді з’явилася», – все міцніше притискає до себе старенька дорогу її серцю світлину.
Вона мала ще багато фронтових знімків, які разом зі щоденником та листами зберігала в маленькій валізі. Та коли верталася додому, у страшенній тисняві на станції Ясси в Румунії вона загубилася. Ото ж з війни залишилося одне-єдине фото, котре Владзя ревно берегла, як незабутній спомин про сповнених тривог два роки в її молодому житті.
Років з десяток, либонь, тому згадала своїх фронтових подруг. Всю хату обшукала, а фронтового знімка не знайшла. Вже й забула, що віддала його колись завідуючій сільським клубом, яка збирала в район відомості про учасників Великої Вітчизняної війни. Не підписаний знімок випадково загубився серед чиновницьких паперів, а потім, очевидно, випадково потрапив у районний архів.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую