ye-logo.v1.2

Недоспівана колискова

Суспільство 3002

У вікно зазирала сонно-ледача ніч, ніби запрошуючи всіх у свої обійми.

- Спи, синочку, спи, рідненький. Уже пізно, всі діточки сплять, навіть усі казочки спати полягали. Мати дбайливо поправила іграшкового ведмедика, що лежав біля подушки сина, при цьому ніжно розправивши ковдрочку. Тарасик пововтузився на ліжечку і сонно пробурмотів:
- А Таня мала уроки пише, еге ж? Тоді ти, мамусю, за ручки мене потримай...
Усміхнулась словам сина, адже знала, як він любить старшу сестричку, взяла його рученьку і погладила...
Сидячи біля ліжечка сплячого сина, пригадувала, що чоловік наполіг назвати донечку на її честь - Тетяною, а на запитання, як же розрізнятимуть, кого кличуть, до кого звертаються, сказав: «Ти в нас будеш Таня велика, а донька - Таня мала!».
Якими щасливими вони тоді були... Сумно усміхнулась, пригадуючи не такі вже далекі події їхнього сімейного життя. Старшенькій Тетянці - чотирнадцять, малому Тарасику - три рочки. Дякувати долі: діти дуже дружні між собою. Малому бавитись із сестричкою хочеться щохвилини, але він з повагою ставиться до її «улоків»...
Ще й після народження Тарасика вони з чоловіком жили добре: вечори проводили здебільшого вчотирьох - ігри, відпочинок на природі... Потім у їхній сім'ї все докорінно змінилось. Було враження, що, почавши святкувати день народження сина, чоловік не може зупинитись до сьогодні. Ось і зараз: уже десята вечора, а його ще немає додому. Отже, тверезим уже не прийде...
Зітхнула і подивилась у бік дверей, швидше відчувши, аніж почувши прихід господаря. Голос його був злим (значить, таки напідпитку), він на чомусь наполягав, сперечаючись із дочкою.
Кинулась до чоловіка, щоб насамперед стишити гамір, який увірвався з ним, п'яним, до їхньої затишної квартири; щоб спинити зло, яке не лише розбудить Тарасика, а ще більше поглибить прірву між ними...
Вже в дверях спальні чомусь подумала, що обов'язково треба повернутись, поправити ковдрочку на сплячому синочку, яка частенько сповзає...
Новий окрик чоловіка змусив поспішити йому назустріч, щоб припинити нарешті його суперечку з дочкою.
Ну, що вже знову трапилось? - якомога спокійніше звернулась до чоловіка.
У відповідь він категорично заявив:
- Їдемо в гості до мого шкільного друга. В сусіднє село. Він із Тюмені до батьків приїхав. Гос-тю-є ! Ми вже трішки з ним за зустріч випили, а тепер ось прискочив за вами - хочу свою сім'ю з його сім'єю познайомити!
Як могла - намагалась його заспокоїти, відволікти від настирливої думки їхати серед ночі в такому стані «замореному» на чуже село, пояснювала, що вже пізно, Таня мала готує уроки, а Тарасик тільки-но заснув!..
- Не зрозумів! Усім збиратись негайно! Двічі не повторюю! Приїхав друг із сім'єю. І в мене є сім'я. Чи в мене сім'ї немає? Га? - галасуючи на всю хату, він розмахував кулаками. - Не чую!
Розмова чоловіка перетворилась на брутальний крик. Вона знала: в такому стані зупинити його неможливо. Зітхнула з гіркотою, махнула рукою і пішла збирати сумку, щоб не з порожніми руками їхати в гості.
- Дітей одягай. Бі-г-о-м! - Він вдоволено потер долоні, п'яно хитнувся. Сів на стілець. До батька несміливо підійшла донька, Таня мала:
- Таточку, не шуміть. Я розумію, що ви стільки часу не бачились із другом... Але ж він не завтра їде до Тюмені? Їдьте сьогодні з мамою удвох, я виконаю домашнє завдання. Тарасик хай спить, а завтра поїдемо в гості разом. Добре, таточку? Я вас дуже прошу, адже в мене завтра контрольна...
- Не зрозумів! - чоловік, похитуючись, повільно піднявся зі стільця, важкою постаттю насуваючись на дочку. Дружина не витримала, втрутилась:
- Прошу тебе, якщо ти так хочеш їхати саме сьогодні, то їдьмо вдвох, без дітей, не колоти ними серед ночі, заради всього святого!
- Хто колотить?! Та я тобі зараз... Я тебе... Ану, збирайтесь усі негайно, батько сказав!
- Таточку, - донька боязко пригорнулась до батька і зазирнула йому в очі. - Ну, будь ласка, дозвольте, ми залишимось удома. В мене завтра справді контрольна з математики, я ж не хочу вас розчаровувати, таточку, прошу вас... Підготуюсь, пригляну за братиком... Ви ж у нас - найкращий татусь, еге ж? - вона так благально зазирала йому в очі, що той, врешті-решт, пом'якшав і погодився:
- Гаразд, хитруню. Працюй, дивись, щоб малий не прокинувся, а ми з мамою швиденько: туди й назад... - Готова вже? - повернувся до жінки.
- Так, готова, все зібрала. Поїхали, - відповіла поспіхом, радіючи, що діти залишаються вдома, адже невідомо, як довго триватиме це нічне гостювання... І їй знову, до щему в серці, захотілось забігти в спальню до синочка: глянути, чи не розкрився, бува, Тарасик, поправити ковдрочку на ньому... Але... чоловік підганяв, тож не хотіла його сердити, та й двері в спальню могли заскрипіти... Хай спить спокійно, а як повернуться - вона одразу ж забіжить до нього: і ковдрочку поправить, і поцілує тихенько.
Дороги... Дороги... Які з вас до щастя, які - до біди? Гостювали довгенько. Тетяна запропонувала чоловікові повертатись назад пішки - між селами не більше п'яти кілометрів. Чоловік на її прохання хвалькувато сказав: «Я ще літр вип'ю - і «ні в одному оці»! Я ж чоловік, а не баба!». Переконати чи вблагати його було неможливо.
З гостей повертались мало не під ранок. При в'їзді в село дорога круто повертала на міст, який пролягав над неглибокою, але широкою річкою. Річка була справді неглибокою - до трьох метрів найбільша глибина. Водій чи то був занадто п'яний, чи просто не справився з керуванням, але машина не попала на міст, а полетіла просто в річку.
... Водяне плесо в місячному сяйві промчалось назустріч стрімко, жахливо, невідворотно... Блискавкою вдарило в голові: “Ну чому? Господи, ну чому я не зазирнула до Тарасика, не поправила ковдри синочкові?!” - і ця думка якось неправдоподібно довго пульсувала в її серці.
За якийсь час збурена падінням автомобіля вода заспокоїлась, поглинувши його і продовжила текти так само повільно, як і до його падіння, м'яко омиваючи контури машини. З-під невисокого шару води продовжували світитись фари, немовби намагаючись висвітити дорогу крізь скаламучену воду і вибратись з цієї водяної пастки. Фари світили до берега, мовби прохаючи нерухомих людей зробити ще якийсь рух і вискочити на шлях. А там - така звична для машини дорога, де б вони, звично освітлюючи шлях, долали кілометри за кілометрами... Не склалось. Сумно пробивались стовпчики світла з-під води, уже не мріючи про шлях, а просто бажаючи подати сигнал людям: ми тут!
Сивого ранку повертався з нічної зміни тракторист. В'їжджаючи на міст, він мало не зомлів, побачивши у воді світло фар затонулого автомобіля.
На ранок село облетіла страшна звістка про нічну пригоду, а невдовзі уже знали й результати розтину загиблих пасажирів, які вказували причину смерті: чоловік - утоплення, жінка - розрив серця...
Малий Тарасик не відходив від Тані малої, жахаючись і натовпу на цвинтарі, й холодного обличчя матері, до якої кинувся із криком та сльозами. Сестра пригортала братика до себе, намагаючись стримати ридання, щоб остаточно не злякати малого...
- Таню маленька, Таню мала, я хочу до мами, до мами!
Він обводив збентеженими оченятами всіх навколо, і все лякало його, а найбільше - непорушні тіла тата й мами, гіркі невтішні сльози сестрички... Ще не в силах збагнути і зрозуміти весь трагізм своєї сирітської долі, Тарасик горнувся до сестрички. Заплаканими оченятами вдивлявся їй в обличчя і питав:
-Таню мала, Таню мала, мамо... Ти ж тепер - мама, еге ж?..
Міцно обійнявши сестричку за шию, заховав своє обличчя в її волоссі й, гірко зітхнувши, затих...
День був напрочуд світлим, по-весняному теплим, немов сонечко намагалось відігріти дитячі душі, позбавлені відтепер батьківської любові та тепла.

Галина ГУМЕНЮК. 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую