Місто для службового користування?

Фото: Сергій

Хто і як забудовує наш обласний центр

Великий секрет хмельницької влади
Торік улітку депутати Хмельницької міської ради нарешті схвалили генеральний план розвитку міста. Попередній, прийнятий ще 1982 року, був розрахований на 20 літ суто радянської забудови, суворо планової, де за крок управо-крок уліво загрожував якщо не розстріл, то вже точно – кримінал. Усередині 90-х про нього просто забули (нічого ж не будувалося), а на переломі століть, коли гігантський хмельницький базар оживив економіку міста і будівництво зокрема, продовжили вдавати, що й у природі такого не було. Бо ж настав час епохальних можливостей будувати що хочеш, де хочеш і як хочеш.
Тому громада і влада не переставали говорити про необхідність прийняти новий генплан. Торік міськрада нарешті виділила кошти й замовила план київському проектному інституту “Діпромісто”. Міськвиконком наклав на генплан гриф “Для службового користування” – і так, засекреченим, 6 серпня 2008 року й виніс на затвердження сесією міськради. І сесія після недовгого пручання схвалила кота в мішку.
Ні, звісно, доступ до генплану все ж є. План висить на стіні в кабінеті головного архітектора міста, і господар кабінету, Віктор Дунаєвський, може провести екскурсію для охочих щось дізнатися про майбутнє Хмельницького. Хоч навряд чи дуже зайнятий Віктор Володимирович має час бути постійним гідом біля генплану. А бажаючих не просто побачити його на власні очі, а й вникнути, справді є чимало.
Либонь, для мешканців елітних квартир на Парковій – найдорожчого в Хмельницькому багатоповерхового житла - буде несподіванкою те, що, за генеральним планом, між парком та їхніми будинками незабаром проляже дорога. Впритул до річки Плоскої. Коли зводили тут будинки, то екологи били на сполох: природоохоронна зона, за 50 метрів нічого не можна будувати! Не послухали. А тепер ще й путівець прокладуть.
Хмельничан особливо цікавить доля гігантського базару. Постійно спалахують чутки, що його винесуть за місто, у торгово-сервісний центр “Поділля”, який стоїть пусткою. Та міське керівництво і впливові владці-бізнесмени, кревно зацікавлені в базарі (одні дбають про голоси на наступних виборах, інші – про власний бізнес, солідна частка якого вкладена в ринок), запевняють торгівців, що ніхто не порушить їхній спокій. Генплан, стверджує і В.Дунаєвський, не чіпає базар. Дивно. Адже генплан розрахований до 2031 року, а в перспективі залишати стільки площ для цього явища перехідної економіки ніхто не буде. Та поки що всі мовчать. До виборів?
Намічено чотири майданчики для висотного житла – у “спальних” мікрорайонах. Центр же передбачається зробити розважально-діловим. Від Проскурівської до Прибузької реконструкція передбачається грандіозна. От тільки що постане на місці нинішніх зелених вуличок і двориків із приватною забудовою – невідомо. Детальний план територій ще попереду. Ймовірно, там і заховано найбільше таємниць, яких до пори-до часу не хотіла б розсекречувати хмельницька влада.

Дерибан
Поки генплан припадає пилом у кабінеті головного архітектора, а ЗМІ трублять про кризу, будівництво в Хмельницькому триває. Як уже повелося – на розсуд і смак різномастих забудовників при максимальному сприянні влади. В результаті останнє десятиліття перетворило Хмельницький на лабіринт, з якого вибратися непросто. В буквальному значенні. Як зазначалося в одному з листів правління обласної організації Національної спілки архітекторів України (НСАУ) до міського керівництва, загублено зручні транспортні з’єднання (з вулиці Пушкіна до Гречан, із Зарічанської до Західної обвідної дороги), побудований шляхопровід з вулиці Грушевського в нікуди, місця під украй необхідні транспортні розв’язки зайняті супермаркетами тощо.
Правління облорганізації НСАУ зверталося до всіх поспіль міських голів, аби упередити непоправні містобудівні помилки. Та, коли правлять бал дилетанство та жадібність тих, хто має гроші й владу, професіонали тільки заважають: знають забагато. Скажімо, те, що ділянка по вулиці Ватутіна, де раніше стояли дерев’яні бараки, була забезпечена всіма інженерними мережами й по-розумному могла бути забудована 10-поверховими житловими будинками на 320 квартир, – а не віддана під індивідуальну забудову. Як і 4,7 гектара для школи на 1296 учнів по вулиці маршала Рибалка, на проект якої ще 1990 року було витрачено 110 тисяч карбованців радянськими грішми, знесено 17 приватних будинків і надано їхнім власникам понад два десятки квартир з міського фонду. Що вже казати про сучасну приватну забудову в районах старого аеропорту, Лезнева, Озерної, Львівського шосе тощо, де практично не передбачено місця для будівництва дитячих садків і шкіл, об’єктів торгівлі та побутового обслуговування, магістральної дорожньо-транспортної схеми. Тим часом десятки гектарів міської землі роздані під житлове будівництво чисельним ЗАТ, ТОВ та ПП, хоч більшість з них цю в буквальному сенсі золоту землю негайно продавали – бо, за словами С.Мельника, “за своє життя вбиральні не збудували”. Проте Сергій Іванович казав це тоді, коли тільки став міським головою. Торік же сесія міськради під його керівництвом віддала 20 гектарів ПП “Форвард”, яке пов’язують з депутатами міської ради – членом фракції “Нашої України” С. Чекманом (син колишнього міського голови, котрий свого часу і виділив цьому ПП 55 гектарів, та його наступник трохи обкарнав такий щедрий дар), О.Палієм (син колишнього заступника голови облдержадміністрації, донедавна очолював міську організацію “Нашої України”), В.Коліщаком (чинний заступник голови облдержадміністрації з економіки, голова обласної організації партії “Єдиний центр”). На яких умовах – і через місяці після рішення кореспонденту “Дзеркало тижня” не міг сказати директор відповідного департаменту, теж депутат міськради В.Швець. А тим часом тільки на винесення армійських скла-дів, проектування, будівельно-монтажні роботи для кільцевого водогону та пальове поле фундаментів північної котельні в цьому районі було витрачено 11,5 мільйона гривень з міського бюджету (без індексації).
На розі вулиць Кам’янецької та Вайсера, ріс торговий комплекс. А виріс банк. Фахівці знають, що для банків потрібні особливі заїзди для розвантаження валюти, охорона тощо. Проте сьогодні під них запросто обладнують будь-які приміщення. Гроші повинні приносити гроші, і якнайшвидше. От і з’являються на місці колишньої “Мрії” гральні автомати. Що вдієш: недоторканна приватна власність – депутата міської ради Олександра Кізляра (фракція БЮТ).

“Наглость города берет, наглость строит города”?
Найяскравіший доказ цього – містобудівельні досягнення ЗАТ “Октант”. Його власник, Борис Сирчин, на одній із сесій переконував депутатів міськради “доточити земельки” під його черговим будинком – офісно-житловою спорудою на вулиці Подільській, зведеною менше ніж за чотири метри від поліклініки №1. 15-поверховий будинок, споруджений без жодних дозволів (!), самовільно зайняв більшу площу, ніж була виділена, закрив світло сусідній 9-поверхівці, виліз аж на тротуар на перетині двох запруджених транспортом вулиць і загрозливо навис над ними, позбавивши перспектив на розширення.
Архітектурно-містобудівна рада категорично протестувала проти такого свавілля. Та суд рекомендував міськраді уважити Сирчина. І депутати, багато з яких теж форсовано прикрашають місто власними будівлями, вже задумалися про ціну компромісу. “Яку суму ви готові віддати місту?” – допитувалася одна з активних хмельницьких забудовниць, член Партії регіонів, донька екс-губернатора Вінниччини та Хмельниччини В.Коцемира Оксана Кольгофер. Сирчин відповів, що вже все компенсував, витративши на поліклініку-сусідку (в якій унаслідок його будівництва тріскали стіни, ламалися прилади й відмовлялася працювати апаратура) 250 тисяч гривень.
Головний лікар поліклініки №1 В.Мороз, почувши про це, здивувався: “Щонайбільше тисяч 130-150, та й то – за його, максимальними, розцінками. Просили рентгенкабінет відремонтувати – півроку робив і кинув. Відгукується тільки коли щось від нас треба – дозвіл на проведення газової труби, наприклад”. “Під полі- клінікою?” “А це комерційна таємниця”. Сирчину нічого боятися: його перші архітектурні спроби монументально застигли неподалік, теж у центрі. І що з того, що поверхів у них більше, ніж за проектом, що будівельники кажуть про численні порушення при спорудженні, що школа №3 навіки позбавлена ними сонця, тротуар вкрадено під фундамент, а вулиця Володимирська в цьому кварталі тепер нагадує ущелину? Навіть те, що один з цих будинків кілька років не приймався в експлуатацію, не бентежить пана Сирчина: гроші за житло давно в його кишені. А всі організації, зобов’язані стежити за дотриманням проекту, розводять руками: не маємо законодавчих важелів впливу. Начальник обласної інспекції державного архітектурно-будівель- ного контролю Віктор Гавчук (рідний брат чинного голови облдержадміністрації Івана Гавчука) то й просто розписується в безсиллі: “А що ми можемо? Ми зобов’язані простежити, чи є всі дозволи на будівництво – і все”.
Невже така поважна державна організація з солідним штатом і зарплатами здатна тільки на те, що й першокласнику до снаги – дозволи порахувати? Як же вона майже монопольно прийматиме всі об’єкти? Втім, які проблеми: як дозволи видає, так і об’єкти прийматиме. Дозволила ж ЗАТ “Продес”, що належить депутату міської ради, члену Народної партії Литвина Володимиру Долгову, добудову своїх площ у самісінькому серці міста, фактично під 9-поверховим житловим будинком на вулиці Проскурівській: заплющивши очі на розбіжність проекту з дозволами міськвиконкому.
– Хмельницькі вулиці взагалі вузькі, навіть центральна – Проскурівська, – говорить Олег Грабовський, що колись проектував цей будинок. – Тому архітектори завжди намагалися робити на ній курдинери, тобто зорово розширювати, розвантажуючи від щільної забудови. А тепер її свідомо звужують, добудовуючи торгові площі. А це ж самісінький центр – він повинен бути красивим, вільним, люди повинні його любити і мати де просто відпочити й погуляти – а їх заганяють у кафе чи магазини.
– Терасу біля колишнього універсаму можна було краще використати – і відчуття простору збереглося б, а так... - підтримує його голова обласної організації Національної спілки архітекторів України Сергій Козак.
Проскурівській узагалі не щастить: на неї рвуться всі, і майже всі її спотворюють. Колишній будинок офіцерів перекриває з флангу щось громіздке. Навпроти так само закривають ляльковий театр нові споруди - власність депутата міськради від блоку Литвина Валентина Гакала. Власне, самі по собі проекти можуть бути непогані – як у того ж “Октанту”. Але, не вписані в навколишнє архітектурне середовище, вони замість прикрашати руйнують його.
- Бо повинна бути чітка позиція влади, котра зобов’язана жити не лише сьогоднішнім днем, а й дбати про завтра і післязавтра, - переконаний Віктор Панасюк, що недавно вийшов на пенсію з посади головного архітектора Хмельницької області. – А в нас влада – тимчасова, і мислить тимчасовими категоріями, хвилинни- ми інтересами і власними потребами. Звісно, набагато дешевше використати незабудовану ділянку в існуючій забудові. Тому й так приваблює так званих інвесторів центр міста.

Як нас обкрадають
Особливий біль хмельницьких архітекторів – супермаркети над Південним Бугом.
– Ми були категорично проти забудови заплави супермаркетами, – згадує Сергій Козак. – Адже в усіх країнах вони споруджуються за містами, на виїзді. А в нас “Епі-центр”, що торгує будматеріалами, – в рекреаційній зоні!
– Це брутальне порушення генплану, – додає Віктор Панасюк. – А місто як цим зруйнували. Адже заплава була центром природного амфітеатру, в якому розташований Хмельницький, його легенями. А її общипали, залишивши тільки 100 метрів прибережної зони, і забудували супермаркетами, автостоянками і частоколом висотних будинків на Зарічанській. Нас усіх – 260 тисяч городян – обікрали, позбавили чистого повітря, зони відпочинку – на догоду прибуткам кількох людей. Ми довго проти цього воювали. Після цього нас трьох – “найбільших крикунів” – вивели із складу ар-хітектурно-містобудівної ради.
– В Союзі хтось би за це сів, – не сумнівається Олег Грабовський. – А тепер депутати знайшли лазівку – мовляв, не визначені межі рекреаційної зони. Місто взагалі стає не для людей, а для будинків і машин.
Кам’янецька, перевантажена транспортом, потерпає і від будівельної сверблячки: її, аж сиву від вихлопних газів (у Хмельницькому на три сім’ї – два авта), закорковану автомобілями, позбавляють останніх зелених ост- рівців. Протистояння мешканців будинку №47 із забудовниками ще не завершилося, та будівництво вже кипить: дерева відзимували тут востаннє. А Хмельницький на 21 місці за забрудненістю серед 52 міст України: попереду тільки східноукраїнські. Основна причина – вихлопні гази. І ще заправки, котрі прикриваються казочками про абсолютну безпечність для довкілля: наразі тільки одна (!) з понад трьох десятків відповідає всім нормам.
– Громадські експертизи носять рекомендаційний характер, - констатує завідувачка кафедри екології Хмельницького національного університету, доцент Наталія Миронова. - Та й хто слухає громаду? Ми он генплану добитися не можемо. А в ньому знову не визначені межі рекреаційних зон.
Відомий еколог, доцент Хмельницького університету управління та права Тетяна Виговська теж не приховує обурення:
– За стандартами ВООЗ на одного міського мешканця має бути 50 квадратних метрів зелених насаджень у місті та 300 – за містом. У житловій зоні зелень повинна займати не менше половини території. У нас же вона не витримує конкуренції з житловими й комерцій- ними новобудовами, що приносять їхнім власникам шалені прибутки і негайно. Місто закатують в асфальт і зодягають у плитку.

Нью-Хмельницький? Лас-Хмеляс? Хмельницьк-таун?
З кожним зрубаним деревом, силоміць встромленою не туди будівлею, ненаситним “вышее, глубжее и ширее” вивітрюється неповторність, щезає принадність нашого зеленого й затишного міста. Хоч кожному зрозуміло, що місто мусить розвиватися й осучаснюватися. Та все, що створюється, повинно робитися для блага людей і міста, тобто поліпшення його зовнішнього вигляду й комфортності життя в ньому.
Та наразі це порожній звук для чиновників та так званих інвесторів. Найнеобхідніша нині хмельницькому архітектору риса – здатність беззастережно виконувати волю замовника, яким би самодурством вона не була. Відчуття вседозволеності й безкарності замінює новобудовам, добудовам і прибудовам вердикти спеціалістів про відповідність природному ландшафту, міському силуету, що складається десятиліттям, свободі простору й потребі дихати. Де пахне грішми, головною доблестю стає впхатись.
Щоб ошляхетнити жадібність забудовників, прикриваються потребами міста. Хоч очевидні його потреби – це створення транспортних артерій і розв’язок, спорудження соціального житла, нормативна наявність дитсадків, шкіл, продовольчих крамниць, закладів побутового обслуговування, озеленення тощо. Саме це мало б бути предметом уваги й відповідальності міської влади та архітекторів, а не узаконення дерибану.
Але з кого питати про це? Влада в місті змінюється щоп’ять років, а господарі у кабінеті, де висить генплан, ще частіше. І ніхто ні за що не відповідає.

Підтримай сайт