ye-logo.v1.2

Лев Бірюк: «Я теж маю кредитні зобов’язання»

Політика 5753

З цією людиною можна розмовляти годинами на будь-які теми.

Бірюк Лев Васильович, народився 31 травня 1946 року в селі Городня Чернігівської області.
Одружений, має доньку та сина. Депутат Верховної Ради України трьох останніх скликань.

Він і вислухати може, і пораду дати, і багато всякого цікавого з власного життя розповісти. Адже за плечима 64-річний досвід. Однак, враховуючи його роботу та захоплення – політику, Лев Бірюк, який був депутатом міської та обласної рад, часто переводить свої життєві історії у політичну площину, порівнює минуле з сьогоденням, прогнозує майбутні події. Тому й під час нашої розмови довелося не раз зупиняти народного обранця, коли той відхилявся від розповідей про власне життя, яким поцікавився «Проскурівський телеграф».

Дві батьківщини
– Тягне назад до Городні на Чернігівщині, з якої Ви поїхали у 1958 році?
– Я туди навідуюсь. Декілька років тому допоміг відкрити в селищі краєзнавчий музей козацької слави, який самі ж люди наповнили експонатами. Там навіть є справжні двері з тюрми! Де їх взяли, я навіть не уявляю. Але такий музей, мабуть, єдиний в Україні. Є на що подивитися.

– Чому ж «проміняли» її на Хмельницький?
– Так доля розпорядилася, що батьків перевели на роботу сюди. Тому все своє свідоме життя ми прожили в Хмельницькому. Мати в мене пішла на пенсію з посади заступника начальника управління статистики по сільському господарству, а батько – заступник облавтоуправління. Тому я давно знаю, що є брехня, є велика брехня, а є статистика. Мені мати розповідала, як роблять потрібні результати, щоб стати Героями соціалістичної праці, кращою областю тощо.

– То Ви патріот Хмельниччини чи Чернігівщини?
– У мене є дві малі батьківщини. Тому я патріот і Чернігівщини, і Хмельниччини. Минулого тижня в Москві було зібрання хмельницького земляцтва, на якому я був присутнім. Мені дуже приємно, що мій однокласник Юра Герций, з яким ми вчилися в хмельницькій школі №1, нині очолює департамент зайнятості населення Російської Федерації. Тобто, він – міністр! І не приховує того, що родом звідси, що його батьківщина – це Хмельницький.

– Не раз Вам через патріотизм доводилося брати участь у голодуваннях, виходити на різні майдани, бігати по судах. Не хотіли плюнути на все та, до прикладу, «сховатися» в Городні та зайнятися сільським господарством?
– Патріотизм він або є, або його немає. І це, мабуть, якась людська вада. Маю на увазі тих людей, в яких немає патріотизму. Бо тільки та людина, яка розуміє, що виросла на цій землі, може стати нормальною та сильною. Згадайте Антея. Він поки стояв на своїй землі, його неможливо було перемогти, а коли відірвали від неї… Або візьміть якісь гриби, до прикладу, маслюки. Візьміть їх із землею та перенесіть у березовий гай. Вони перший раз виростуть. А на другий рік вони не зійдуть, бо не матимуть відповідної аури, бо маслюки можуть рости під ялинками чи соснами. Тому чим більше в людині розвинуті патріотичні почуття, тим вона більше цінує свою землю та відчуває її. А я це пережив, бо вісім років працював на танкерах, які плавали за кордон і побував у понад 30 країнах світу.

– То саме ці плавання і підсилили Ваш патріотизм, тягу назад, до рідної землі?
– Безумовно. Я вперше відчув, що Україна принижена, ще за часів Радянського Союзу, коли в 1972 році вперше потрапив до США. Американці мені доводили, що України не існує. До Уралу – це Сибір, а решта – Росія. Я їм пояснював, що окрім України, є ще й Казахстан. Але вони сміялися з цього. І це було образливо. Я народився і виріс в Україні, то чому росіяни є, а українців немає? Це були перші паростки національного самоусвідомлення.

Про брехню, велику брехню та статистику

– Тоді ж для американців був стратегічним ворогом саме Радянський Союз – найбагатша країна у світі…
– В ті часи доволі багато говорили, що в нас потужні колгоспи, найбільше корів, найкращі врожаї зерна тощо. А я всім як тоді, так і нині кажу – все це брехня. Це просто велика статистика! Я ще з 70-х років почав завозити зерно до СРСР з інших країн – з Канади, з США, з Австралії! Всі рейси прямували до Куби, де вивантажували нафту, потім в океані мили тару з-під нафти, забруднюючи воду, і плили до Америки. В порту американці чи канадійці робили заміри загазованості, а потім засипали нас зерном. Я був майже на усіх зернових терміналах Радянського Союзу і, повірте, жодної тонни зерна із СРСР у післявоєнний час ніхто нікуди й ніколи не вивозив. У 70-х роках вже цілину підняли, Брежнєв отримав Героя Соцпраці, а насправді в Казахстані з гектара тоді збирали по 10-11 центнерів зерна, тоді як за кордоном врожайність була по 60 центнерів. Тому ми, попри різні байки комуністів, ніколи не були найбагатшою країною. Адже свідченням цього є й те, що в Ленінграді ніколи не знали, що таке радянська курка. Її туди завжди завозили з Фінляндії.

– А Ви з дитинства мріяли ходити у далекі плавання?
– Ніколи не хотів бути військовим, вчителем, пожежником чи космонавтом. Змалечку мав форму моряка, на багатьох фотографіях у безкозирці. Чому так сталося, не знаю. Може, через те, що народився «в лісі» і вперше у 1956 році побачив море. Тоді мене мати відвезла до табору, а батько приїхав забирати. І в сім'ї у нас не було моряків.

– Побачивши світ, Ви зрозуміли, що комуністичний режим – не для Вас?
– Все пізнається у порівнянні. Коли я вперше відвідав німецький Гамбург, то був здивований. Після війни це місто було, фактично, стертим із карти. А в 70-х роках – заводи, порт, цивілізація. Як таке може бути? Крім цього, чому люди з НДР бігли через Берлінську стіну до ФРН? Заходив до їхніх крамниць і розумів, що, якби запустили туди мою матір, її б звідти не витягнули. Вона просто ходила з величезними очима і не вірила, як все це є у продажу. А в нас такого не було, завжди в магазині чогось не вистачало: то ковбаси, то цукру, то масла. Я батьку розповідав про Гамбург, а він мені не вірив. Казав: «Що ти мені розповідаєш, я був там під час війни і там від бомбардувань нічого не залишилося. Це вам «показуху» влаштували». Але для чого німцям було «замилювати» очі мені? Я ж не керівник країни чи відомий радянський журналіст. Це в нас всіх возили в Лісоводи Городоцького району, бо там був показовий колгосп, а німці нам, простим українцям, показували своє справжнє життя.

– І Ви пішли в політику?
– Чому при Горбачові почалася перебудова? Бо була стагнація! В мене й досі зберігається книжка з купонами на диван, телевізор, цукор тощо. Хіба це життя, що все необхідне продавали за талонами? Тоді й виникало цілком логічне запитання: «Чому за кордоном все є, а в нас нічого немає?» При Горбачові почали створюватися громадські об'єднання, тоді ж з'явився і Народний рух України. Я працював на заводі «Темп», бо на той час в мене вже було двоє дітей і я не міг плавати по «закордонах», бо потрібно було допомагати дружині виховувати дітей. До речі, і зараз вважаю, що найкраща робота – це на пароплаві. Я давно жартував, що Брежнєв, який був 18 років першим секретарем ЦК КПРС, але жодного разу не бачив грецького Акрополя – «батьківщину» парламенту. А я там був двічі! Так ось, у 1990 році я очолив хмельницьких «рухівців» і став, як вже нині кажуть, політиком.

«Гаденыш бандэровский»
– Ви ще за Радянських часів намагалися стати депутатом. Чи не так?
– Я, можливо б, ним і став. Тоді, щоб стати кандидатом у депутати, потрібно було отримати певну підтримку від громади. Для мене це був колектив заводу «Темп». І виграв такі своєрідні «вибори» з доволі великою перевагою над основним конкурентом. Але, коли завершили підрахунок голосів, то ска­зали, що мені не вистачило одного голосу для перемоги, яка давала можливість зареєструватися кандидатом у депутати Верховної Ради УРСР. Але на іншому округу вже на самих виборах переміг Анатолій Ткачук, і я пішов до нього працювати помічником. Отже, вважаю, що з 1 вересня 1990 року став професійним політиком. А в 1992 році, коли «Рух» став партією, В'ячеслав Чорновіл запросив мене працювати до себе, і я став його заступником з організаційної роботи.

– Переїхали до Києва?
– Пропрацював там рік і вісім місяців, а потім повернувся до родини в Хмельницький. Бо в Києві жити не було де, та й заробляв… більше туди грошей та продуктів вивозив, ніж додому привозив.

– Дружина ніколи не просила, щоб кинули політику?
– Коли в 1989 році випускав «Пробудження» (зараз це газета «Є»), то в мене в квартирі двічі били вікна. Якось син робив уроки, а хтось кинув цеглу. Він прибіг на кухню із переляканими очима і нічого пояснити не міг. Писали мені листи, в яких обіцяли мене, «гаденыша бандэровского», повішати тощо. Але жодного разу в житті не чув від дружини й слова про те, щоб я відмовився від своїх переконань. Напевно, моя Наталка добре мене знає: в цьому напрямку мені можна нічого не радити, бо коли я вирішив, то зі стежки не зійду. Адже я родом з Городні – сотенного містечка козацького Чернігівського полку.

– Ну, зараз, вочевидь, і не скаже. Адже бути депутатом Верховної Ради це, як мінімум, дуже цікаво.
– І корисно, бо ти займаєшся самоосвітою, в курсі багатьох подій тощо. Але повірте, працювати в парламенті не так вже і легко. Бо це, насамперед, робота! Ви не думайте, що там працюють лише дурні чи люди, які думають лише про гроші. Там є 100-150 нормальних людей, які працюють над законами, а не протирають штанці. І робота в парламенті втомлює. Ви зранку йдете на засідання, а повертаєтеся після 19-ї. Тоді вже не хочеться ні телевізор дивитися, ні газети читати.

– Як знімаєте втому? Може виїжджаєте за кордон, як це роблять чимало народних обранців?
– Я не рибалка, але цього року двічі їздив на рибу. І разів п'ять-шість на тихе полювання – по гриби. Так, я «хворію» на збирання грибів, бо виріс на Поліссі, а тому знаю, як їх збирати. Ну, і не забувайте, що мені вже 64 роки, а тому не від котлет, а від років починають боліти ноги… Тоді починаю згадувати, що говорили батьки. А вони казали: «Не забувай, що сало – це сила, а спорт – могила». Я ж раніше активно займався різними ігоровими видами спорту, а нині вже не можу бути таким спритним. Це коли мені було вже за 30, то ще футбол грав за заводську команду, а тепер…

– Ну, принаймні, в школі у Вас проблем із фізкультурою не було, так?
– А які могли бути проблеми? Легка атлетика – за школу бігав, лижі – теж виступав, футбол – так само. Волейбол, баскетбол, шахи – в усе грав. Але мені не подобалися хімія та математика. Я органічну хімію зрозумів лише в інституті. Ось історія, література та всі гуманітарні науки давалися мені легко. І вважаю це нормальним. Бо не може людина розумітися в усьому.

Боржник рідної землі
– Повернімося до відпочинку. То, що з ним?
– Маю 40 днів відпустки, ось і думаю, як їх витратити. Цього року їздив у Синяк на Закарпатті, ногу підлікувати. А потім в Осло було засідання асамблеї ОБСЄ (Лев Бірюк – член парламенту ОБСЄ – прим.авт.), то довелося витратити частину відпустки на роботу. Певний час витрачаю і на те, щоб в землі попорпатися. Але за кордоном ще жодного разу не відпочивав, мені наше Чорне море набагато більше до вподоби. Одним словом, в мене таке життя, як і в інших. І проблеми ті ж. У когось борги 100 доларів, а у когось тисяча.

– А Ви комусь винні гроші?
– Взяв кредит 200 тисяч доларів США ще по 5 гривень, а зараз вимушений віддавати по 8 гривень. А завтра, напевно, буду платили по 10.
– Для чого ж Вам знадобилася така сума?
– Для будинку! Продав квартиру, додав гроші і придбав 10 соток землі з будинком. Там в мене є і садочок, і город. Якраз нині зранку займався господарством. Привіз п'ять тачок землі, бо потрібно було підсипати на городі. Але ж і тут, в Хмельницькому, не вдається як слід відпочити, бо робота народного депутата така. Люди звертаються, щоб допоміг. І я не можу відмовити їм, бо знаю, якщо ці питання вирішуються на місцях, то поки я в Хмельницькому, потрібно їх залагодити. В Києві ж буде не до цього.

– А на Чорному морі де саме любите відпочивати?
– У Гурзуфі. Я вперше там побував, коли ще був не одружений. Там живе мій товариш, з яким разом вчилися у мореходному училищі. А ось в Ялті ніколи не відпочиватиму, бо мені не подобається, коли на пляжі наче стадо моржів лежить, і кожен один через одного переступає. Люблю тишу, а пісок чи каміння – неважливо. Я можу два дні позасмагати, а на більше мене не вистачає. Краще в гору полізу чи у лісі погуляю.

– Ви дідусь, в якого є онуки. Хтось із них хоче піти політичною стежиною?
– У мене четверо онуків: Варварі – 9 років, Каті – 8, Єгору – 2,8, Станіславу – 2 роки і 1 місяць. Всі вони мешкають, як і я, в Хмельницькому. В мене вся сім'я тут, бо я ніколи не прагнув до столичного життя. Син колись після навчання в інституті пожив у Києві рік чи півтора, а потім повернувся додому. Цікаво, що саме від дівчат чув, що хочуть бути депутатами, будуть керувати країною. Не знаю, як воно далі складеться.

– То, можливо, варто переїхати до Києва?
– Ні, я туди ніколи не переїду. У Хмельницькому в мене поховані батьки, а дружинині – в Тернополі. То навіщо нам кудись їхати? Тут все поруч, і потрібно триматися тієї землі, яка для тебе рідна. Бо вона допомагає тобі.
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую