Тихо перед битвою. Дуже тихо

За новим законом про місцеві вибори офіційна виборча кампанія скорочена до 50 днів. Тобто щойно діти підуть до школи, а студенти – до університетів, і трохи вляжеться пов’язана з цим нервова лихоманка, – так і заграє сурма ЦВК…
 Та в штабах, незважаючи на спекотний серпень, робота вже давно кипить. Час не чекає. Час квапить. Час вимагає зважених рішень і добре продуманих дій.

Обласна рада: у передчутті змін
Логічним було б судити про потужність політичних сил на Хмельниччині за їхнім кількісним складом (якби, звісно, в нашому житті взагалі була присутня бодай якась логіка). Тоді було б легко вирахувати політичні симпатії подолян. Бо найбільш чисельні в області партії (з тих, що реально працюють, а не існують тільки на папері) – це «Батьківщина» Юлії Тимошенко, Народна партія Литвина, Народний Союз «Наша Україна» і Партія регіонів. Та абсолютної симетрії з цим показником у результатах усіх останніх виборів немає. Хоч саме ці політичні сили, власне, й отримували найбільшу підтримку подолян на парламентських виборах і в місцевих радах, проте в істотно інших пропорціях.
Авторитетність політичних сил на Хмельниччині – станом на березень 2006 року – легко відстежити за партійним спектром обласної ради. Хоч у минулих її виборах не брали участі мешканці обласного центру, та це не вплинуло кардинально на її склад: із 90 депутатів 35 місць було у бютівців, 24 – у «Нашої України», 10 – у Народної партії Литвина, по 8 – у Партії регіонів та соціалістів та 5 – у представників блоку УНП-Україна Соборна.
Щоправда, кількість у БЮТу зовсім не гарантувала якість – і, коли настав час випробувань, тобто зміна влади в країні, фракція БЮТ посипалась, як горох з мішка. Наразі з неї вийшли 12 депутатів.
Також не спостерігалося особливої єдності в найменшій фракції – УНП-Україна Соборна. Та й, мабуть, її і не могло бути – бо ж «в одну телегу впрячь не можно коня и трепетную лань». Тобто націонал-патріотичні погляди педагога Галини Мельник навряд чи завжди могли знайти солідарний відгук у, скажімо, прагматичного землевласника Михайла Стадника, який на останніх президентських виборах активно агітував за Віктора Януковича.
Решта фракцій облради уникли розброду і хитань. Хоч причини на те були різні. Представникам фракції Партії регіонів з приходом до влади їхнього президента, ясна річ, годиться приростати кадрами, а не розгублювати їх. Проте, незважаючи на зовнішню цілісність фракції, насправді там, схоже, намітилися внутрішні конфлікти. Зокрема, кажуть, один з найяскравіших ораторів цієї фракції і донедавна один з провідних членів передвиборного штабу регіоналів Анатолій Пундик наразі працює на Семиноженка. Якщо це так, то причин не треба шукати глибоко – вони на поверхні: Пундик напевне ж розраховував (і мав на те всі підстави) на високу посаду в обласній владі – а не отримав нічого. Голова обладміністрації Василь Ядуха боїться сильних суперників? Але без яскравих особистостей навіть партії влади важко розраховувати на електоральний успіх. Хоч, може, в Україні це правило не діє – зважаючи на результат президентських виборів?!
Фракція Народної партії, попри малу чисельність, реально була найкраще підготовлена до роботи в обласній раді: в її складі майже всі депутати – з великим  досвідом керівної й адміністративної роботи, зокрема, й на найвищих посадах в області. Та, незважаючи на те, що на початку діяльності рад чинного скликання литвинівці входили до провладної коаліції у Верховній Раді (оскільки їхній лідер завжди прагне бути при владі, якою б ця влада не була), в Хмельницькій обласній раді вони фактично весь час були в опозиції – внаслідок особистого й особистісного протистояння лідера фракції Віталія Олуйка і голови обласної ради Івана Гладуняка.    
Зате саме завдяки тому, що член «Нашої України» Іван Гладуняк – голова обласної ради, зберегла монолітність фракція НУНС. Адже саме Іван Васильович формував її передвиборний список – тож нікому з її членів не з руки сьогодні демонструвати фронду щодо обласного керівника.
Та й навіщо? На нових виборах переважна більшість членів цієї фракції знову не проти потрапити в депутатський корпус обласної ради – хоч і під іншим партійним прапором, бо ж самостійно «Наша Україна» всерйоз претендувати навряд чи на щось зможе. А це легше зробити, продемонструвавши сьогодні позірну вірність чинному керівнику, який, без сумніву, претендуватиме на керівне крісло й завтра.

Хто зі щитом, а хто – на щиті?
Цей крилатий вислів – «Зі щитом чи на щиті» – прийшов до нас з часів, коли переможці поверталися з битви зі щитом у руках, а загиблих на ратному полі лицарів везли додому на щитах.
У наш далекий від доблесті й героїзму час прагнення до перемоги в учасників передвиборних баталій анітрохи не менше, ніж у старовину. Адже на кону – влада, яка дає практично необмежені (в нашій країні) можливості.
Наразі в експертних колах точаться дискусії, хто після 31 жовтня буде обраний головою обласної ради. Бо хто претендуватиме – зрозуміло: представники тих політичних сил, що зуміють заручитися більшістю в раді. Тобто – наберуть більшість на виборах за партійними списками і залучать до себе «своїх» мажоритарників (якщо, звісно, вони, ці мажоритарники, незважаючи на те, хто їх «породив», себто висунув, не переметнуться миттєво у стан партії влади: це, на жаль, розповсюджене явище в українській політиці).
 Прогнозується, що більшість за партійними списками в області отримає «Батьківщина» – в силу традиційних електоральних симпатій, що нездатні змінитися до дня виборів. Ні вплив адмінресурсу, ні ймовірні фальсифікації суттєво на волевиявлення народу не вплинуть.
А от хто переможе на мажоритарних виборах, залежить не лише від політичних барв, а й дуже суттєво – від фінансових можливостей кандидатів. І тому сьогодні партійні лідери в поті чола шукають тих «багатеньких буратін», котрі готові вкласти свої кровні у свої ж таки вибори – природно, з розрахунком на майбутні дивіденди. Не можна скидати з рахунку й особистісні якості кандидатів, довіру виборців до сфери їхньої професійної діяльності, авторитет серед людей. Хоч з авторитетними для народу претендентами – питання особливе: лідери, які наразі формують списки – партійні і мажоритарні – віддають перевагу не авторитетним, а слухняним. Щоб – «чего изволите, господин вождь?» і «так точно, пане начальнику!» – а не «сметь свое суждение иметь».  
Можна не сумніватися, що претендентом номер один буде чинний голова обласної ради Іван Гладуняк. Чи доведеться йому для цього міняти партійний квиток «Нашої України» на партійний квиток «Батьківщини»? Не факт. Адже 2006 року це не вплинуло на обрання Івана Васильовича головою ради саме голосами депутатів від БЮТ насамперед. Це ж бо насамперед вирішувалося в Києві, а не в Хмельницькому – з благословення політичних верхів.

Київ усе визначатиме й тепер.
І не лише в долі Гладуняка. Всі думають-гадають, чи захоче змінити крісло голови облдержадміністрації на посаду голови облради чинний губернатор Василь Ядуха. Взагалі-то Василь Степанович – людина конкретної дії, з тих, кого звикли називати «господарниками», і тому посада голови облдержадміністрації йому більше до душі. Але десь у глибині цієї душі напевне ж тліє прагнення не залежати повсякчас від верховної милості чи немилості – а це може гарантувати лише посада голови обласної ради. Проте не Ядуха вирішуватиме, де і ким йому бути – а той, хто й призначив його головою Хмельницької ОДА: президент Віктор Янукович. І Василь Степанович без вагань виконає його волю. А вона навряд чи кудись його передислокує.
А от на кого ставитиме Партія регіонів, теж навряд чи вирішено досі. З одного боку, підкилимні домовленості можуть запросто ігнорувати партійний окрас – «лишь бы человек был свой». З іншого, все-таки потрібно було б – для демонстрації електорату - «свого в дошку», і зсередини, і ззовні: а в обласній організації Партії регіонів, як уже згадувалося, з яскравими особистостями не дуже. Тож не виключено, що влада все ж піде на компроміс сама з собою і підтримуватиме когось політично трохи дистанційованого від неї. Може, й не офіційно і вголос, та все ж не заперечуватиме проти.
Серед претендентів на голову облради називають і нещодавнього голову обласної державної адміністрації Івана Гавчука. Для Івана Карловича, схоже, партійний лейбл – не принципова річ. Він прийшов на посаду голови ОДА від «Нашої України», згодом вступив до «Єдиного центру», тепер представляє «Собор». Чи зможе він бути самостійним гравцем на арені, де панують правила підкилимної боротьби? Сумнівно. Хіба – у результаті тих же підкилимних узгоджень і угод.
Звісно, можуть з’явитися ще якісь нові імена. Та це навряд чи змінить загальну картину. Зате ближче до виборів наведе на ній різкість і кристалізує деталі. Та, як і сьогодні, сумлінно ховатиме таємні пружинки, магнітики й ниточки, котрі насправді реально рухають фігури на шахівниці нашої провінційної політики. І тим паче – ті руки, що усім цим процесом керують.