Новини читачів

Вона нам всім повік не відболить
Наш земний янгол став небесним
Вона стала янголом. Ні, не стала – вона ним була. Завжди. Ще тут, на землі. Для кожного-кожнісінького з нас: для рідних, друзів, знайомих і навіть зовсім незнайомих. Світле, щире, тендітне, сповнене любов’ю до України Янголятко – наша Ангеліночка. Скільки у ній було мужноссті, сили волі, спровокованої надмірно сильним бажанням жити, як чіпко вона трималася за життя, як відважно стільки літ, з дня у день, вигравала нерівний двобій з підступною недугою, як, тамуючи нестерпний біль, завжди знаходила слова підтримки комусь, як, по суті, потребуючи допомоги сама, примудрялася підсобляти іншим! Вона уміла зцілювати. Небуденним художнім словом, проспіваною піснею, щирою посмішкою, такою лиш їй одній, напевно, притаманною безпосередністю, яскравим самобутнім талантом і прикладом, гідним найдостойніших героїв найкращих книжок. Така була на землі її місія, пам’ятаєте? Ангеліночці наснилася чи, мо’, направду, явилася Божа матір, яка сказала, що знає про її страждання і що покликана вона зцілювати своїми самобутніми віршами людей. Вона змогла. Вона сповна зуміла. Не лише зцілювала, але й додавала снаги і хоробрості, і сили. На фронті її вірші досі кличуть в бій. А в мирному житті вчать бути справжніми і добрішими, спонукають до людяності і пізнання єства, навертають до Бога.
Лиш осягнімо, скільки змогла ця сильна духом дівчинка за такий несправедливо короткий період життя! Вона, погодьмося, знала, що відміряно їй зовсім мало, тому, попри біль і постійну слабкість, поспішала жити. Щоб, відлетівши у вирій, залишити по собі незнищенний, незабутній, зримий слід на землі.
Душа нашої Ангеліни нині, як у ранньому її вірші-мрії, розмовляє з Богом, бо полетіла крильцями у небо, «Щоб там, в небесах, все забути, що тут довелось пережити». А нам, усім нам, надто ж сім’ї, і рідним мальовничим Великим Зозулинцям і всій Україні, так її не вистачає! Хоч, знаємо: дивиться згори, тішиться з нами гарним новинам і сумує з приводу трагічних подій. Наш земний янгол став небесним. Усвідомлюємо: їй відболіло. Втім ще довго не відболить нам, кожному! Ще довго картатимемо себе, що, можливо, був шлях, а ми не знайшли, що можливо, не усе залежне зробили, аби достукатися до можновладців, аби дати їй шанс: чи то коштів встигнути назбирати, чи то до прогнилої влади докричатися… Ми всі не змогли? Чи така була воля Господня? Хто тепер знає?
Проте вже ось більше року, як немає тебе з нами, наша дівчинко! Час біжить стрімко. Ти ж сама знаєш. Хоча, неправда: ти є! Просто далеко. Бачиш, але не говориш. Промовляєш колись написаними, а не новими віршами. Ти є на всіх соціальних сторінках: твій улюблений Анатолій Миколайович Савчук знову і знову виставляє відео і світлини з тобою, вірші у твоєму виконанні, пісню, що дуетом з Олегом Стадником проспівала. А ще він почасти фотографує тобі неймовірно казкові пейзажі – пам’ятає, як ти любила природу. Навіть перший віршик зримувався п’ятирічному дівчатку на лісовій галявині.
***
…Я познайомилася з Ангеліною, як їй було тринадцять. Пишучи матеріали до рубрики «Сильні духом», приїхала, за рекомендацією Анатолія Савчука у Великі Зозулинці. Ангелінка з мамою зустрілися зі мною у школі. Дівчинка – ровесниця моєї старшої доньки. Вразили не по роках дорослість, недитяча мудрість, глибокий пронизливий погляд, навдивовижу сильна аналітичність. Маленька тендітна дівчинка з такою активною життєвою позицією, такою силою волі, таким напрочуд дорослим світосприйняттям, і попри постійні випробування, така оптимістка!
З мамою разом розказували про все-все, що довелося пережити-звідати, про пекельні муки, підступні витівки недуги, що випробовувала на витривалість не лише дівчатко, а й усю родину і безжально тримала на вістрі між життям та смертю. Полонили тоді непідробні недитячі, недівчачі мужність і гарт. Заворожили такі напрочуд талановиті вірші. Ангеліночка презентувала мені свою першу збірочку «Я – україночка», з майже сотнею віршів. Ця книжечка й досі настільна улюблена для моїх доньок. Тоді, пригадую, весь вечір розповідала домашнім про Ангеліну, про самобутній талант, жагу до життя, неймовірну любов до Вітчизни, людей, природи і Бога, про нерівний двобій із недугою і непоборну силу духу та віри, а ще про можливість дівчинки дивитися в майбутнє, розмовляти з Божою матір’ю. Про здобутки, попри перешкоди. Ангеліна на той час уже багато досягла, за плечима у неї було чимало перемог і участей у конкурсах-фестивалях різних рівнів. Про перемогу у Всеукраїнському конкурсі «Диво-дитина», де зуміла розчулити увесь зал і журі на чолі з Ольгою Сумською, про гран-прі у номінації «Найтворчий»… І про те, що за одержану премію тоді десятирічна дитина купила мобільний телефон, письмовий стіл, стілець і двоповерхове ліжечко у свою кімнату. Про те, що жоден день не обходиться без ліків. Про мрії. А мріяло тоді дівча так не про багато: видужати, ну хоча б частково зцілитися, аби (не про себе ж бо думала) сміялися від щастя очі мами, тата і бабусі, аби зростати разом з братиками і випрошеною у батьків Дариночкою; видати другу збірочку; вивчитися на психолога, виступати на великій сцені, заробляти гроші (при цьому лиш частинку планувала Ангеліна залишити собі, на необхідніше – решту мріяла віддати на зцілення хворих і сиротинці).
З тих пір мої діти називали дівчинку «Наша Ангеліна». Раділи її успіхам: «Мамо, бачила, у нашої Ангеліни новий вірш? Чула, як співає?» (З соцмереж)… Непоборна жага до життя здійснила її мрії. Як неймовірно шкода, що частково. Вона полонила й довела до сліз не одну велику сцену, проте не заробила грошей. Навіть на лікування за кордоном, у яке ми всі хотіли вірити. Вона вступила до омріяного вишу, проте… доля розпорядилася кардинально по-іншому. Шкода.
…Тоді на публікацію про неї до редакційної пошти надійшли сотні листів: читачі захоплювалися дівчинкою, її вірою в Бога, непересічним талантом… Ангеліна приїздила й до нас у редакцію.
Вона не втомлювалася. Виснажувалася, вигорала дотла, проте горіла. Для України, для українців. Писала пронизливі, адаптовані до будь-якого часу і викликів сьогодення вірші, допомагала АТО. Її любили солдати і волонтери! У наближенні великої всіма нами очікуваної перемоги є і її доволі значущий внесок.
А потім: публікація Анатолія Савчука уже з проханням про допомогу. А потім.., що її не стало. Пішла, до «Бозіної хати».
Ангеліна Костюк журавлем відлетіла в безсмертя, залишивши нам, нині сущим, і багатьом прийдешнім поколінням свої вірші, що в них – її душа. Зоставшись у пам’яті назавжди взірцем людинолюбства, патріотизму, чистоти, щирості, простоти і неймовірною силою волі, підкріпленою жагою до життя.
І хоч здається: ось-ось забринить її ніжний джерельний тихий голос, почуємо його лише зі старих записів. Життя – штука складна.
Спи спокійно, наш Янголе – ще вчора Земний, шкода, нині, - Небесний.
Леся САДОМСЬКА.