ye-logo.v1.2
23 Вересня, 2019

У Кам’янець-Подільському музеї тортур чують голоси привидів

Михайло ЖИЛА Спорт 1468

Одні називають ці дивні звуки криком душ закатованих, інші – підземними джерелами, або просто багатою уявою

«Напевно, я у всьому зізналася б за п’ять хвилин, – каже Ольга Солодар з Київщини. Дівчина зайшла з групою юнаків і лише на мить присіла на дерев’яний стілець, у котрий вбиті гвіздки гострим назовні. – Навіть якби і не була ні в чому винна. Хоча я і не з лякливих, але скажу відверто –мені тут не по собі».  
Про музей тортур (до речі, подібна виставка експонатів є лише у Львові) чув давно, однак ніяк не випадало нагоди побувати. Відверто кажучи, побачити щось особливе я не очікував. Музей розташували у міській ратуші, що у старому Кам’янці.
«Загалом у підвалах ратуші було вісімнадцять кімнат, – пояснює науковий працівник музею Наталя Савицька, гід за сумісництвом. – Як камери попереднього ув’язнення, так і тюремні. Вони абсолютно нічим не відрізнялися. В’язні і підозрювані у злочинах спали на соломі, вкривалися лахміттям, а взимку температура могла падати нижче нуля, тому вода, котра просочувалася крізь стіни, просто замерзала. Вікон не було. Камера освітлювалася смолоскипом».  
Збереглося лише три кімнати, у котрих і діє теперішній музей. Збудовані вони у ХІV столітті. Перша кімната колись була камерою попереднього ув’язнення. На соломі у різних позах лежать три воскові «закривавлені» фігури. З невидимих динаміків з кількасекундним інтервалом лунають одноманітні крики. Звучить музика, схожа на реквієм. У голову приходить думка: «До чого тут музика»? Кімната абсолютно не вражає. Навіть подумки посміхаєшся.
В іншій кімнаті з одного боку висить стенд з зображенням та описами різноманітних катувань. Ліворуч збита з колод диба. Російський зразок ХVIII століття. Судячи з письмових джерел, на дибі було достатньо повисіти протягом 3-5 хвилин, аби у всьому зізнатися. Навіть у тому, чого не скоював. Аби підтвердити злочин, через кілька днів допит на дибі повторювали. Під стіною стоїть стілець з гвіздками. Як з’ясувалося, цей експонат найпримітивніший. Кат прив’язував жертву, садив на нього і починав допит. З цього все починалося, і, як правило, закінчувалося. Людина у всьому зізнавалася.
«Загалом, катування поділялися на три етапи, -  каже Наталя. – Людині розповідали про катування. Якщо це не допомагало – показували на комусь. Фізичної болі завдавали в останню чергу. Не можна було катувати вагітних жінок, дітей до 14 років, і людей, старших 70 років. Є свідчення, що при тортурах був присутній лікар. Шляхту не катували. До того ж, вона мала право на викуп».  
Стовп ганьби стояв у кутку другої кімнати. Власне, на стовп це несхоже. На двох колодах було прикріплено дві дошки, з’єднаних лише з одного кінця. Всередині зроблені отвори для рук і голови. Верхня дошка піднімалася, в отвори клали зап’ястя та шию, після чого її опускали та закривали на замок. Коли людину упіймали на гарячому, її приковували до стовпа ганьби просто на площі. На кілька днів залишаючи без їжі, води та покидаючи на знущання натовпу.     




Сцена допиту виглядає досить реалістично, тому в цій кімнаті відчуваєш себе ніяково.
У містах, котрі отримували Магдебурзьке право, вводилася така посада, як кат. У Кам’янці він жив неподалік Фортеці на Підзамче. Його ховали від громади. Влада боялася, що вб’ють. Кат проходив до в’язниці одним із підземних ходів, дорогою одягаючи маску та просторий одяг.    
«У день дозволялося одне катування, – каже Наталя. – До прикладу, водою, вогнем чи мотузкою. Дізнання записував писар. На катуванні обов’язково мав бути присутній чиновник з магістрату. До списку відьом могла потрапити жінка з певним кольором волосся, або кольором очей. У  різних країнах по-різному. Жіноча краса також могла бути підставою, аби запідозрили у відьомстві».
Найкраща школа катів була у Львові. Там проходило навчання від 3 до 5 років. Вивчали структуру людських м’язів, кісток, розташування та функції внутрішніх органів. Посада ката переходила від батька до сина. Але через фізичну чи розумову неспроможність за останнім зберігалося право на відмову.  
Інквізиція існувала до середини ХVIII століття. Після її скасування усі предмети катувань були продані з аукціону.
«Досить часто, перебуваючи у цьому місці, люди відчувають якийсь тиск, – розповідає Наталя. – Чиюсь присутність. З XIV по XVIII століття тут була величезна в’язниця. І коли розчищали це приміщення, були знайдені залишки  кісток людей. Є припущення, що закатованих та в’язнів ховали просто у підземних переходах. То є своєрідне кладовище, яке через небезпеку обвалів неможливо дослідити. Вночі охорона на верхніх поверхах чує дивні звуки. Можливо, це відлуння підземних джерел, а можливо…»
Я поцікавився у відвідувачів, що вони відчувають, перебуваючи у цьому місці.
«Мені навіть важко собі уявити, яких тут зазнавали нелюдських страждань, – каже відвідувач Дмитро Дорошенко з Кіровограда. – За фахом я лікар, і моє покликання рятувати  людей. А тут все навпаки. Мені важко сказати, чи зміг би я таке витерпіти. Але якби був впевнений, що цього не скоював, а мене все одно закатують, мабуть, стояв би на своєму».
Павло встромив голову та руки у стовп ганьби. Зверху його замкнули колодкою.
«Та, ну його, – ділиться враженнями Павло. – У мене аж мороз по шкірі. Відчуття ще те. Я б, мабуть, одразу ж у всьому зізнався».
Музей тортур відвідують і дитячі групи.
«Діти бувають різні, – каже Наталя Савицька. – Одні за кілька хвилин просто виходять, а інші… Коли розповідаю, у них аж очі починають світитися. Їм це подобається. А сама я кілька років не могла звикнути до своєї роботи. Іноді коли розповідаєш, просто фізично відчуваєш людський страх. Страх відвідувачів, і ще щось таке, чого не можу пояснити. Я вірю, що в цьому місці є щось містичне».

 


Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую